Коли стріляють саме в тебе…

Житель Сумщини Олександр Стеценко розповідає про захват промзони у Авдіївці та будні служби

Україна має пишатися своїми героями. Людьми, які залишили свій дім, свою сім’ю, роботу та своє минуле мирне життя заради того, аби захистити спокій усіх жителів країни. Один із тих, хто не замислюючись став до лав захисників України є боєць 58 Сумської окремої мотопіхотної бригади, конотопчанин Олександр Стеценко. Останні роки він працював у Києві. Після того, як на сході країни розпочалися бойові дії, чекав повістку. Так і не дочекавшись, сам пішов до військкомату, пройшов медогляд і вже через тиждень – 10 березня 2015 року старший сержант був призваний, як доброволець до лав ЗСУ. Після підготовчих курсів у навчальному підрозділі «Десна» він потрапив до Сум, де формувалася 58 бригада. Командири визначили, що він має бути в розвідці, яка розпочинала своє формування з семи людей. Потім Олександр проходив навчання та злагодження у Харківській, Рівненській областях, а далі була зона АТО, місто Авдіївка.

І вдень, і вночі під обстрілами

Нині увага багатьох українців, хто слідкує за подіями в країні прикута саме до цього міста Донецького регіону. Зокрема, до 58-ї Сумської окремої мотопіхотної бригади, бо саме її бійці утримують одну з найвідповідальніших ділянок фронту. Авдіївську промзону вже називають другим аеропортом. Але ніхто не знає, що першими, хто дізнався обстановку, хто зайняв ключові позиції, була розвідка 58 ОМПБ. Успіх вояків сумської бригади важко переоцінити. Олександр говорить, що вони зайшли туди без жодного пострілу і з того боку від них такого кроку не очікували. Здобувши змогу спостерігати за стратегічною трасою, вони примусили ворога переміщати військову техніку та озброєння на Горлівку по об’їзній дорозі – через Макіївку, за словами місцевих мешканців – убитій вщент, що, звісно, відбивається на швидкості пересування по ній.

Сорок днів наші хлопці боронять «промку». Олександр Стеценко розповідає: «Тяжко щодня – і вдень, і вночі бути під постійними обстрілами, хоча ми між собою мінялися, але ситуація психологічно дуже давить. Ти розумієш, що стріляють саме в тебе. За ці 40 днів, які ми обороняємо промзону, бійці втомилися. Мені 42 роки і я найстарший у нашій групі. Більшість – молоді хлопці. Оскільки я сам батько, оберігаю їх, як можу. Хоча є такі екземпляри, що ще самі кого хочеш вбережуть! Але все одно психологічна втома далася взнаки. Мені, до речі повезло, що за увесь рік, скільки я прослужив, не загинув жоден мій товариш. Хочеться дуже вірити, що так і буде до самісінького «дємбеля».

Коли в країні вітали жінок, у Авдіївці тривали тяжкі бої

Олександр не називає цифру, якою кількістю військових була взята під контроль «промка», говорить лише, що невеликим складом. Просто все було правильно прораховано, обдумано. З того боку, розповідає, бачили певний рух, але так і не змогли зрозуміти, як у наших військових так вийшло. Тож розпочали масовані бої. До промзони долітають та розриваються великокаліберні міни, гаубичні і танкові снаряди. Стріляють з мінометів калібром 120 мм, БМП і танків Т-72, забороненими Мінськими домовленостями. Але будівля дуже міцна, поки що витримує. Військовий вважає, що така вдала операція змогла пройти тільки в такому підрозділі, як у нього. «Такого дружнього колективу я ще ніде і ніколи не зустрічав, – розповідає Олександр. – Адже доводиться працювати у дуже напружених умовах і без підтримки та допомоги одне одному було б дуже важко. Ми працюємо і вдень і вночі, бо є правило, що розвідка ніколи не спить. Специфіка нашої роботи така, що кожен день доводиться ризикувати своїм життям. Це важко не тільки у фізичному, але й у психологічному сенсі. Але духу ніхто не втрачає. Під час чергового бойового зіткнення стався випадок, коли група ДРГ противника відступала та кричала нашим бійцям: «Та відчепіться ви вже від нас!!!»

Найтяжчим днем у Авдіївці Олександр вважає… 8 Березня. Саме цього дня були дуже сильні бої, місто навіть було закрите для в’їзду та виїзду. «Коли вся країна святкувала жіночий день, чоловіки вітали своїх коханих квітами, ми вели дуже тяжкий бій – не могли навіть підняти голови, щоб озирнутися. Нас засипали зі стрілецької зброї, гатили з танків, мінометів, гранатометів. Це – найтяжчий день, який мені запам’ятається назавжди», – говорить розвідник.

Єдине, про що нарікає, що за ці дні оборони промзони його хлопці не отримують бойових. «Дуже обурює той факт, що попри сильні старання, які розвідка 58 бригади докладає для того, щоб боронити простори рідної країни, держава не цінує їхніх зусиль. Для нас тут дуже важливим фактором є підтримка. І хотілося б щоб у війні, яка зараз потрясає Україну, докладали зусиль не тільки звичайні люди, але й держава».

Те, що ми робимо, необхідно всім і кожному

Олександр родом із Конотопу. Зараз із сім’єю живе у с.Козацьке. Має двох синів і двох доньок. Його дід пройшов усю війну 1941-1945 років. До нинішньої війни в Україні він не дожив рік. Помер, забравши з собою німецькі осколки та пулю. Олександр говорить, що патріотизму його навчив і виховав любов до рідної землі саме дід. Можливо тому його онук не міг довго чекати повістку і сидіти, склавши руки, коли в країні йде війна.

Згадує боєць багато чого за більш ніж рік служби. Говорить про складнощі при формуванні бригади, коли треба було навчати людей, дати їм зрозуміти, що вони вже не на «гражданці», а готують їх у зону АТО. Бо коли потрапили в Авдіївку, зрозуміли, що тут – справжня війна. Місто було все під обстрілами. Дуже дякує за допомогу волонтерам, без яких би усім воякам було б дуже тяжко. «Майже все, що ми маємо, це завдячуючи їм! Не менш важливо те, що волонтери приїжджають с концертами. Ми були на таких концертах. Це відволікає і дуже важливо психологічно. Організм налаштовується на іншу хвилю, відпочиває. Під час концерту отримуєш масу задоволення і забуваєш, що ти знаходишся на війні».

На запитання, чи змінює війна людину, не вагаючись говорить: «Так!». І продовжує: «Будь-яка ситуація змінює людину, а війна так і поготів. Але я жодним чином не жалкую, що пішов захищати країну. По-перше, тут я зустрів дуже багато хороших хлопців. Упевнений, що буду сумувати за ними після демобілізації, бо ми вже стали своєрідною військовою родиною. Сподіваюся, що будемо зустрічатися, не дивлячись на те, що наша бригада зібрана з усієї України. По-друге, я патріот своєї країни, тому розумію, те, що ми робимо – необхідно всім і кожному. Хай навіть на «гражданці» нас дехто навіть не розуміє».

Наразі Олександр радіє, що Президент України підписав Указ про демобілізацію четвертої хвилі. Говорить, що дехто з його товаришів планує йти на контрактну службу. Він хоче повернутися додому, бо там потрібна допомога матері, яку треба доглядати.  А ще мріє, щоб скоріше закінчилася війна. «Щоб повернулося населення в свої будинки, щоб на своєму полі, на своєму стадіоні грала в футбол команда «Шахтаря». Щоб у Луганську було мирно. А ще моя мрія – повернутися додому живим і щоб все було добре з родиною».

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *