Спогади у День захисника України: Час не лікує, коли втрачаєш своїх побратимів у пеклі війни…

«24 серпня 2014 року в Україні відбувався перший військовий парад в умовах війни, а вже наступного дня для нашого підрозділу відбувся неймовірно важкий бій», – згадує капітан Олександр Любченко, який ніс службу в складі бойового підрозділу на ділянці відповідальності Луганського прикордонного загону, відділ прикордонної служби «Красна Талівка».


39-річний офіцер – сумчанин. Він здобув вищу освіту у Сумському державному університеті, під час навчання в якому закінчив військову кафедру Сумського артилерійського училища за спеціальністю командир самохідної гаубиці і отримав військове звання лейтенанта.

Під час першої хвилі мобілізації без вагань Олександр Любченко пішов захищати незалежність і суверенітет країни. Вже в березні 2014 року він був призваний на військову службу до Сумського прикордонного загону. Із червня по вересень 2014 року проходив службу в зоні АТО.

На мить заплющивши очі і замислившись, наче поринувши у той вир бойового вогню та полум’я, офіцер продовжив: «Ми втратили своїх товаришів, які здобували справжню незалежність ціною власних життів. Прикордонний наряд, який перебував у засідці, натрапив на диверсійно-розвідувальну групу військ РФ і ми разом з групою реагування висунулися на допомогу своїм бойовим товаришам. Відсіч ворогу вже давали бійці під керівництвом підполковника Євгена Пікуса. Він, на превеликий жаль, героїчно загинув під час цього бою. Куля влучила Євгену Пікусу в потилицю під каску, дві кулі пробили бронежилет. Падаючи, своїм тілом закрив капітана Ігоря Горду, врятувавши йому життя».

Бій тривав понад дві години, які під шквалом вогню здавалися вічністю. Проти прикордонників були застосовані БТРи, БМП, а також вперше з початку проведення бойових дій в зоні проведення АТО, – бойові вертольоти МІ-24 Російської Федерації. З неба був знищений увесь автотранспорт прикордонників, без якого вони не могли повернутися з поля бою до розташування відділу. Бійцям довелося слідувати до розташування повзком.

Олександр Любченко розповідає, що навкруги все було охоплено полум’ям, димовою завісою, крізь яку свистіли снаряди й кулі. Прикордонники опинилися в самісінькому пеклі. Єдиним орієнтиром для них виявилася водонапірна башта. Вона і стала їх рятувальницею. Бо саме йдучи в її напрямку, бійці потрапили до розташування відділу.

Особливо, згадує офіцер, страшно було втрачати своїх товаришів і, на жаль, втрати прикордонники понесли. У тому бою разом із підполковником Євгеном Пікусом загинули молодший сержант Олег Сороченко, старший прапорщик В’ячеслав Фірсов та старший прапорщик Дмитро Арнаут.

«З цього страшного бою ми виходили разом із моїм товаришем, капітаном Ігорем Гордою, – продовжує прикордонник. – Він був поранений, отримав контузію. Я допомагав йому і йти, і повзти. У нас було одне бажання: вижити будь-якою ціною і помститися ворогу за втрату своїх товаришів та зазіхання на нашу рідну землю. Ми доклали всіх зусиль і надвечір потрапили до місця дислокації. Чесно кажучи, після цього бою ми довго не могли оговтатися».

Коли настало затишшя, військові поїхали на поле бою і забрали тіла загиблих. Це, згадує офіцер, було найтяжчим моментом… «У такі хвилини розумієш справжні істини життя. Відчуваєш усю біль втрати своїх товаришів, з якими пліч-о-пліч захищаєш країну, аби на мирній території гралися діти, не свистіли кулі над домівками наших рідних людей. Це дуже страшно і боляче… Кажуть, час лікує. Ні! Він лише закарбовує у пам’яті ці моменти втрат у пеклі війни. Наші побратими назавжди залишаться в наших серцях, у нашій пам’яті».

З тими, хто був разом у страшних боях на Луганщині, Олександр Любченко й досі підтримує зв’язки. Бо, запевняє, це побратими, братство, яке ніколи не забудеться, а лише кріпшатиме протягом усього життя.