Симон Петлюра, голова Директорії Української Народної Республіки та Головний отаман її військ, загинув 25 травня 1926 року в центрі Парижа від рук Самуїла Шварцбарда. Цей постріл обірвав життя 47-річного діяча, який у вигнанні продовжував боротися за визнання української державності. Подія сколихнула не лише українську еміграцію, а й європейську політику, ставши символом того, як далеко готові зайти супротивники незалежності України.
За лаштунками особистої помсти, яку проголосив вбивця, історики вбачають сліди спланованої операції радянських спецслужб. Петлюра, який у роки революції видавав накази проти єврейських погромів і підтримував культурну автономію єврейського населення, перетворився в очах частини європейської громадськості на символ насильства. Суд над Шварцбардом у 1927 році виправдав убивцю, фактично переклавши провину на саму жертву. Через сто років, у 2026-му, Україна на державному рівні вшановує пам’ять Петлюри як одного з творців модерної української державності та борця проти російського імперіалізму.
Сьогодні постать Петлюри набуває нової актуальності. Його життя і смерть нагадують: боротьба за свободу завжди коштувала дорого, а спроби дискредитувати український рух тривають десятиліттями. Детальна реконструкція подій, свідчення очевидців і архівні матеріали дозволяють зрозуміти, чому це вбивство стало поворотним моментом не лише для діаспори, а й для всього українського національного руху.
Симон Петлюра: від полтавського вчителя до символу державності
Народжений 22 травня 1879 року в Полтаві в родині візника, Семен (згодом Симон) Петлюра виріс у середовищі, де українська мова й культура ще зберігали живу пам’ять про козацькі традиції. Він закінчив духовну семінарію, працював учителем, захоплювався літературою та публіцистикою. Революційна українська партія, до якої він приєднався на початку 1900-х, сформувала його світогляд: поєднання соціальних ідей із прагненням національної самостійності.
Під час Української революції 1917–1921 років Петлюра пройшов шлях від генерального секретаря військових справ Центральної Ради до Головного отамана військ Директорії. Він організовував українські військові частини, боровся проти гетьманату Скоропадського, а згодом — проти більшовицької агресії. У 1920 році підписав Варшавський договір із Польщею, сподіваючись на спільний фронт проти Москви. Тимчасове повернення Києва того ж року стало яскравим, але коротким тріумфом.
Петлюра був не лише військовим і політиком. Він редагував газети, писав статті й вірші, підтримував український театр і літературу. У вигнанні, після поразки армії УНР, оселився спочатку в Польщі, а з 1924 року — у Парижі. Тут він видавав журнал «Тризуб», координував діяльність уряду УНР в екзилі, зустрічався з діячами діаспори. Жив скромно, часто сам, бо дружина Ольга хворіла. Донька Леся залишалася з ними. Це був час тихої, наполегливої праці — спроби не дати згаснути ідеї незалежної України.
Фатальний день: 25 травня 1926 року
У вівторок Петлюра вийшов пообідати до скромного ресторану «Бульйон Шартьє» на вулиці Расін у Латинському кварталі. Дружина була хвора, тож він ішов сам. Після обіду, неспішним кроком рушив додому. За кілька десятків метрів зупинився біля книжкової розкладки магазину «Жібер» на розі вулиці Расін і бульвару Сен-Мішель. Любив книги — це була його слабкість і відрада.
Близько 14:15 до нього підійшов невисокий чоловік. «Ви Петлюра?» — запитав він українською. Отаман ствердно кивнув або не встиг відповісти. Шварцбард вихопив пістолет «Меліор» і відкрив вогонь. Перша куля влучила в праве плече — Петлюра втратив рівновагу й упав на тротуар. Нападник продовжував стріляти в лежачого. Друга куля зачепила підборіддя, наступні — живіт. Смертельним став п’ятий постріл у груди: куля пробила легеню й серце. Петлюра встиг вигукнути французькою: «Mon Dieu! Assez! Assez!» — «Боже мій! Досить! Досить!». Дві останні кулі влучили в бруківку. Сьома застрягла в дулі.
Перехожі кинулися до вбивці. Поліцейський, який прибіг на шум, забрав у нього зброю. Шварцбард не чинив опору. «Я вбив убивцю», — заявив він. Пораненого Петлюру доправили до клініки «Шаріте». О 14:40 він помер, не приходячи до тями. Тіло накрили простирадлом на тротуарі, де ще лежали сліди крові.
Хто такий Самуїл Шварцбард
Народжений 1886 року в Ізмаїлі на Бессарабії в єврейській родині, Шулім-Шміль Шварцбард (він же Шолом, Самуїл) рано захопився анархістськими ідеями. Брав участь у революції 1905 року, емігрував, служив у французькому Іноземному легіоні під час Першої світової, воював на Соммі. Повернувшись у вир громадянської війни в Росії, опинився в Києві в 1919-му. Там став свідком жахіть погромів. За його словами, 14 членів його родини загинули від рук різних озброєних формувань того часу.
Після війни Шварцбард осів у Парижі, працював годинникарем. Писав вірші ідишем під псевдонімом «Бал-Халоймес» — Мрійник. Був анархістом і комуністом за переконаннями, підтримував контакти з більшовицькими колами. Французька розвідка фіксувала його зустрічі з радянським агентом Михайлом Володіним. За годину до вбивства саме Володін зателефонував Шварцбарду й повідомив точне місцезнаходження Петлюри.
Дві версії одного злочину
Офіційна версія Шварцбарда — особиста помста за погроми 1918–1920 років, у яких він звинувачував Петлюру як голову уряду. Проте численні документи свідчать: Петлюра неодноразово видавав накази про припинення насильства проти євреїв, карав винних отаманів і бандитів. У 1921 році в еміграції він закликав карати більшовиків і грабіжників, які продовжували погроми. Єврейські діячі — Арнольд Марголін, Соломон Гольдельман, Володимир Жаботинський — на суді підтвердили: уряд УНР робив усе можливе в умовах хаосу громадянської війни, щоб зупинити насильство. Понад 200 документів про ці зусилля представили захисту.
Друга версія, яку підтримують більшість українських істориків та емігрантських кіл, — це спланована операція ДПУ. Петлюра активно налагоджував контакти з польським лідером Юзефом Пілсудським, що загрожувало радянським інтересам. Ліквідація символу української державності в самому серці Європи дозволяла одночасно прибрати небезпечного опонента й дискредитувати весь український рух, навісивши на нього ярлик антисемітизму. Свідчення перебіжчика Петра Дерябіна 1954 року, дані німецької розвідки, передані французам, та архівні матеріали радянських агентів у Парижі підтверджують: Шварцбард діяв не сам.
Суд, що став судом над Петлюрою
Процес над Шварцбардом розпочався 18 жовтня 1927 року в Парижі й тривав близько десяти днів. Адвокатом убивці став Анрі Торрес — соціаліст, близький до комуністичних кіл і фактичний консул більшовицької Росії у Франції. Захист будувався на емоційному апеляції до жахіть погромів. Прокурор Моріс Гарсуа намагався довести політичний характер злочину й зв’язки Шварцбарда з радянськими спецслужбами, але присяжні — вісім проти чотирьох — виправдали вбивцю 26 жовтня.
Під час процесу преса рясніла заголовками про «українського погромника». Докази зусиль Петлюри зупинити насильство часто ігнорували або подавали вибірково. Шварцбарда звільнили прямо в залі суду. Він виїхав до Південної Африки, де помер 1938 року. Українська еміграція сприйняла вирок як політичну поразку й моральну зраду.
Спадщина, що живе через століття
Поховали Петлюру 30 травня 1926 року на цвинтарі Монпарнас у Парижі. Могила стала місцем паломництва для українців у Франції та з усього світу. У незалежній Україні його ім’я повернулося з небуття: вулиці, площі, військові частини носять ім’я Головного отамана. У 2025–2026 роках Верховна Рада ухвалила постанову про державне вшанування 100-річчя загибелі. У травні 2026-го в Києві, Полтаві, інших містах відбулися конференції, виставки, меморіальні заходи. Навіть під час повномасштабної війни Україна знайшла сили нагадати світові про ціну боротьби за свободу.
Петлюра залишився символом. Символом того, що українська ідея не вмирає від куль. Символом того, що навіть у вигнанні можна зберігати гідність і надію. А постріли на паризькій бруківці досі лунають у пам’яті нації — як нагадування про ціну, яку доводиться платити за право бути собою.
Цікаві факти про вбивство Петлюри та його епоху
Стиль: background-color: #f0f8ff; padding: 20px; border-radius: 10px; border-left: 5px solid #4a90e2; margin: 20px 0;
- Петлюра був пристрасним читачем і літературним критиком. У день загибелі він зупинився саме біля книжкової розкладки — це не випадковість, а частина його звичного способу життя навіть у вигнанні.
- Уряд Директорії під керівництвом Петлюри мав єврейських міністрів та представників у Центральній Раді. Петлюра особисто підтримував ідею єврейської культурної автономії в Україні.
- Шварцбард написав дружині з в’язниці лист, у якому стверджував, що «помстився за святу кров брата твого Ізраеля». Цей документ став одним із ключових емоційних аргументів захисту на суді.
- За даними німецької розвідки, переданими французам, за годину до вбивства радянський агент Володін зателефонував Шварцбарду й точно вказав місце перебування Петлюри.
- У 2026 році, до 100-річчя загибелі, Верховна Рада України ухвалила спеціальну постанову про державні заходи вшанування. У Полтаві, рідному місті Петлюри, відбулася панахида в кафедральному соборі.
- Після вбивства Петлюри за підозрілих обставин у Варшаві загинув ще один український генерал — Володимир Оскілко. Польські слідчі також підозрювали радянський слід.
- Могила Петлюри на Монпарнасі досі прикрашена українськими прапорами та квітами від відвідувачів з України та діаспори. У 2026 році там також відбулися меморіальні події за участі французьких українців.
Ці деталі показують: вбивство Петлюри — не просто епізод далекої історії. Це жива рана, яка нагадує про складність минулого й необхідність чесного його осмислення. Кожен факт, кожне свідчення допомагає зрозуміти, чому постать Головного отамана залишається такою важливою для України сьогодні.
Олексій Паламарчук