Протести через усунення Михайла Федорова стали найбільшими в Україні від початку повномасштабного вторгнення. Так їх охарактеризувало джерело. За масштабом і тривалістю вони перевершили навіть торішній «картонковий Майдан» на захист незалежності НАБУ і САП.
Кадрове рішення, яке мало розчинитися в загальному оновленні уряду, несподівано перетворилося на суспільний іспит. Чи готові ми вимагати не чергового всезнаючого гаранта, а іншої культури влади? Такої, що не придушує самостійних людей, а поєднує їхній розум, відповідальність і моральну енергію заради спільного блага.
Кадрова перестановка, яка стала політичною кризою
У середині липня відставка прем’єр-міністерки Юлії Свириденко автоматично спричинила відставку всього Кабінету Міністрів. Це передбачає стаття 115 Конституції України: після припинення повноважень прем’єра уряд переходить у відставку, а його склад потрібно формувати заново. Михайла Федорова не треба було звільняти окремим персональним рішенням. Достатньо було не внести його кандидатуру до нового Кабміну.
Саме так технічне «оновлення» перетворилося на політичну кризу. Джерело назвало подальші акції найбільшими від початку російського вторгнення 2022 року.
У 2025 році протести проти підпорядкування антикорупційних органів уже здавалися винятковою для воєнного часу подією. Тисячі людей вийшли на вулиці, а президент був змушений відступити. Але нинішня хвиля виявилася ширшою, тривалішою і політично дорожчою. Вона не лише змусила владу пояснювати кадрове рішення, а й спричинила найбільше переформатування військового керівництва за роки великої війни.
Акції не припинилися після звільнення Олександра Сирського і призначення головнокомандувачем Михайла Драпатого. Станом на 27 липня вони тривали тринадцятий день у Києві та регіонах. Джерело фіксувало нові зібрання у Львові, Дніпрі, Миколаєві, Рівному, Івано-Франківську та інших містах.
Гасла «Федоров – міністр оборони», «Дрони замість крові» й «Нас доведеться вислухати до кінця» показують, що люди захищають уже не лише конкретну посаду. Вони пов’язують із цією історією якість управління війною, людську ціну рішень і право суспільства вимагати пояснень.
Тому головне питання цієї кризи звучить ширше. Чому рішення щодо одного міністра стало іспитом для всієї моделі українського управління? І чи справді протести свідчать про появу нового запиту — на владу, яка не боїться компетентних і самостійних людей, але й на суспільство, яке не перекладає всю відповідальність за власну долю на чергового спасителя?
Прямих доказів, що уряд Свириденко відправили у відставку саме для усунення Федорова, у відкритих джерелах немає. Таких доказів у підкилимовій політиці зазвичай і не залишають. Сенс маневру полягає в тому, щоб справжній мотив розчинився у цілком законній процедурі й кількох частково правдивих поясненнях. Тому приховану логіку доводиться реконструювати за вибором механізму, суперечностями офіційної аргументації та реальними наслідками рішення.
Окреме персональне звільнення Федорова означало б чітку відповідальність президента, необхідність назвати його провали й ризик миттєво перетворити популярного міністра на жертву системи. Загальна відставка уряду давала іншу комунікаційну конструкцію. Ніхто нібито не звільняв Федорова — просто з’явився новий Кабмін, у якому для нього не знайшлося старої посади. Юридично це не було необхідністю. Політично це було зручним камуфляжем.
Якщо стисло зібрати непрямі ознаки, контур рішення виглядає так:
- Свириденко прибрали раптово, хоча конкретного урядового провалу суспільству не назвали. Джерело писало, що депутати не розуміли мети ротації, бо президент не пояснив, що саме має змінити новий уряд.
- Офіційна комунікація суперечила сама собі: прем’єрці дякували за стабільну й ефективну роботу та нагороджували, але водночас терміново усували нібито заради ефективнішого управління.
- Наступне місце для Свириденко не було погоджене. Спочатку йшлося про важливий напрямок відносин із ключовим партнером і посаду посла у США, але джерела повідомили, що вона на цю пропозицію не погодилася.
- На момент запуску відставки не було навіть остаточно визначеного наступника. У владній фракції обговорювали одразу чотири кандидатури — Федорова, Корецького, Шмигаля і Терехова. Це погано схоже на завершену зміну урядової стратегії, але добре узгоджується з моделлю: спочатку обнулити конструкцію, а потім скласти нову.
- Центральною жертвою «оновлення» виявився саме Федоров. Плановане призначення Ігоря Клименка зірвалося на тлі протестів, а Міноборони залишили без постійного очільника. Отже, неповернення Федорова було свідомим політичним рішенням, а не технічним побічним ефектом.
- Після усунення Сирського Федорова все одно не повернули. Головна публічна причина — конфлікт Міноборони й Генштабу — зникла, але президент продовжив пропонувати Федорову інші ролі, тільки не реальний контроль над оборонним відомством.
Цю реконструкцію посилює розслідування джерела. За даними співрозмовників, у владних колах Федорову приписували президентські амбіції, а протести намагалися пояснювати як проплачені. Також описано конфлікти навколо оборонних закупівель і давну протидію його політичному посиленню. Це не судово доведений мотив, але це важливе свідчення способу мислення, у якому суспільна довіра до сильного чиновника сприймається не як ресурс держави, а як загроза центру влади.
Федоров як загроза старій моделі
Проблема персоналізованої влади починається не лише в кабінетах. Вона починається із суспільного бажання зняти з себе тягар невизначеності. Війна, корупція, економічна нестабільність і страх за майбутнє створюють природну потребу знайти гаранта — людину, яка нібито здатна побачити всю карту причин і наслідків, обрати правильний маршрут, покарати винних і привести країну до «завтрашньої перемоги».
Українські президентські вибори добре показують цей цикл. У 2004 році Віктор Ющенко переміг у повторному другому турі з 51,99% голосів. У 2010 році Віктор Янукович здобув 48,95%. У 2014 році Петро Порошенко на хвилі післямайданних очікувань переміг уже в першому турі з 54,70%. А у 2019-му Володимир Зеленський отримав рекордні 73,22% — не просто перемогу, а майже загальнонаціональну проєкцію надії. Його підтримали саме як альтернативу професійним політикам-популістам, які роками давали передвиборні обіцянки, але не втілювали їх у життя.
Суспільство повірило, що проста, відома й нібито не зіпсована політикою людина зможе розірвати цей цикл. І саме це робить подальше відтворення знайомої схеми — ідеалізація нового лідера, передача йому надмірного обсягу відповідальності, а потім неминуче розчарування — ще більш драматичним.
Уявімо автобус, що рухається крізь війну, економічну кризу й невідоме майбутнє. Пасажири хочуть від водія гарантії, що він безпомилково знає дорогу. Вони не бажають дивитися на карту, сперечатися про маршрут і брати частину відповідальності за вибір. Водій приймає це замовлення й обіцяє впевненість. Коли дорога виявляється складнішою за обіцянку, пасажири проклинають його і шукають нового — не змінюючи самої культури відносин.
Так виникає взаємозалежна політична пара. Суспільство передає нагору не лише повноваження, а й надмірну відповідальність за власну долю. Лідер отримує надмірну владу і водночас непосильний тягар очікувань. Потім неминучі помилки породжують розчарування, «розлучення» з учорашнім спасителем і пошук наступного. Україна неодноразово змінювала керівників демократично, але значно рідше змінювала саме замовлення: не «служи й координуй відповідальних суб’єктів», а «гарантуй результат і звільни нас від страху складного вибору».
Тут важливо не впасти в зручне кліше «цар хороший, бояри погані». Жоден президент не є безвинним заручником радників. Він сам обирає найближче коло, визначає, яку інформацію винагороджує, як реагує на незгоду й наскільки дозволяє владі змінювати власну свідомість. Але й уявлення про лідера, який особисто бачить усю країну і самостійно прораховує всі наслідки, є небезпечною казкою.
Політичне управління під час війни нагадує шахову партію, в якій після кожного ходу додаються нові фігури й правила. Треба одночасно враховувати фронт, мобілізацію, економіку, дипломатію, внутрішніх опонентів, партнерів, суспільну мораль та реакцію озброєного ворога. З кожним наступним колом причин і наслідків кількість комбінацій зростає майже геометрично. До кінця прорахувати таку партію неможливо.
Тому лідер неминуче створює невелике коло довіри, яке допомагає йому бачити реальність і розділяє тягар складних рішень. Політика завжди є змаганням, а під час війни ставки стають екзистенційними: можна втратити рейтинг, державу, життя мільйонів і власне фізичне життя. Частину механізмів управління справді доводиться приховувати від ворога, опонентів і навіть від суспільства, яке часто не хоче чути складних відповідей. Але об’єктивна потреба в таємності легко зливається із суб’єктивними страхами керівника та його команди.
Навколо політичного лідера можна умовно побачити три орбіти. На першій — головний інтерпретатор реальності або дуже вузьке коло, яке формує загальне бачення. На другій — кілька фахових центрів компетентності, до яких прислухаються у військових, економічних, дипломатичних чи парламентських питаннях. На третій — широка формальна периферія посадовців, що створює інституційний фасад, але не обов’язково бере участь у виробленні справжньої політики.
Небезпека полягає не лише в тому, що хтось із радників може навмисно обманювати лідера. Значно частіше система рутинізується: рішення проходять через одні й ті самі фільтри, успішні схеми переносять на нові обставини, помилки накопичуються, а когнітивні викривлення групи взаємно підтверджують одне одного. Чим довше команда перебуває при владі, тим більше апаратний досвід заміщує живу реальність. Вона починає бачити суспільство через рейтинги, сильних людей — через загрозу конкуренції, критику — через нелояльність, а протести — через питання «хто це організував?».
Керівник держави є суб’єктом управління, а суспільство — тим, заради кого здійснюється влада. Але це не означає, що громадяни є безвідповідальним об’єктом. Коли людина лягає на операційний стіл, хірург діє, а пацієнт довіряє йому своє тіло. Проте суб’єктність пацієнта проявилася раніше — у тому, якого лікаря він обрав, чи перевірив його компетентність і моральність, чи усвідомив ризики.
Так само суспільство відповідає за те, з яким рівнем морального інтелекту приходить на вибори, яких людей виводить у публічний простір і який стиль керівництва замовляє. Якщо попит існує лише на прості обіцянки, сильну руку й швидке «порішати», у списку кандидатів переважатимуть популісти. Розумній і порядній людині може просто не бути з кого вибиратися нагору, бо політичне середовище не винагороджує її якості.
Лідер також залежить від суспільства, яке його формує, обирає і легітимізує. Він не падає з Місяця. Російське прагнення царя породжує Путіна, а Путін поглиблює звичку громадян бути підданими. Суспільство, яке шукає прості відповіді, підносить популіста, а популіст зміцнює культуру спрощення. Влада і громадяни створюють одне одного в колі взаємного підсилення.
Тому фраза «тиранів народжують раби» не знімає відповідальності з тирана. Вона повертає частину відповідальності тим, хто створює культурні умови для його появи. Лідер залишається відповідальним суб’єктом, особливо на вершині влади, де він може або відтворювати слабкості суспільної культури, або допомагати країні їх долати. Але змінити лише людину на вершині недостатньо — треба змінити культуру взаємної відповідальності між владою і громадянами.
Федоров став незручним для персоналізованої системи саме тому, що перестав бути лише виконавцем. Він накопичив власну довіру, пов’язав своє ім’я з технологічним оновленням війни, сформував взаємодію з військовими й оборонною індустрією та став публічним носієм альтернативного стилю управління. Опитування джерела, проведене 16-17 липня, показало, що 61% опитаних не підтримували його усунення, а 49% вважали, що воно послабить обороноздатність.
Далі спрацював політичний закон протидії. До відставки Федоров був популярним технократом. Після непрозорого усунення він став символом несправедливості. Пропозиції інших високих посад підтвердили, що проблема не в його некомпетентності.
Звільнення Сирського прибрало головне публічне пояснення конфлікту. А подальша відмова повернути Федорова саме до Міноборони посилила враження, що влада боїться не його слабкості, а його здатності реально змінювати правила.
Призначення Драпатого виглядає як кризовий крок, спричинений суспільним тиском. Джерело назвало його частиною найбільшого військового переформатування за час великої війни.
Система, яка раніше замінила суб’єктного Валерія Залужного на лояльнішого Сирського, тепер була змушена пожертвувати Сирським і поставити генерала, відомого готовністю брати особисту відповідальність та підтримкою технологічного оновлення. Це більше схоже на панічне виправлення погано прорахованої комбінації, ніж на спокійну реалізацію початкового плану.
Спроба зменшити політичну вагу Федорова дала протилежний результат. Чим сильніше влада опирається його поверненню саме до Міноборони, тим переконливіше доводить суспільству, що саме там він був здатен реально змінювати систему. Його перетворили з ефективного міністра на можливий образ майбутнього національного лідера — не його кампанія, а сила протидії йому.
Та тут виникає небезпека для самого суспільства. Захищаючи Федорова від несправедливого усунення, ми можемо непомітно зробити його новим спасителем і відтворити стару модель під новим прізвищем. Питання не повинно звучати: «Чи готові ми замінити Зеленського на Федорова?» Значно важливіше інше: чи захищаємо ми в ньому принцип — здатність держави збирати сильних людей, розподіляти відповідальність, чути незручне й виправляти помилки — чи знову шукаємо гаранта, який усе вирішить замість нас?
Протести стали позитивним сигналом. Люди вийшли не лише за популярне прізвище. Вони захищали компетентність, технологічне оновлення, повагу до військового, відповідальність за кадрові рішення та право суспільства вимагати пояснень. Після призначення Драпатого вони не розійшлися, бо одна з головних вимог залишилася невиконаною. Учасники пояснювали, що їм потрібен не Федоров як декоративна постать, а реформатор із реальними повноваженнями.
Це важлива поправка для тих, хто вважав, що українці здатні захистити незалежність антикорупційних органів, але навряд чи масово вийдуть заради реформи армії: мобілізація, страх смерті й бажання залишити собі можливість «порішати» торкаються кожного безпосередньо. Протести за Федорова показали, що є недооцінений запит на повагу до військового, зміну радянської моделі командування та осмисленість жертви.
Але сам факт підтримки хорошого міністра ще не доводить глибинного дорослішання. Чи готові ми вимагати однакових правил для всіх? Відмовлятися від власного «порішати»? Приймати непопулярні, але справедливі рішення? Бачити не лише прізвища, а інституції? Не перекладати весь тягар відповідальності на нового лідера?
Справжня політична зрілість починається не тоді, коли суспільство знаходить хорошого керівника, а тоді, коли воно формує принципи, які працюють незалежно від керівника. Вийти на захист ефективної людини — важливий крок. Наступний крок — створити культуру, у якій компетентність, моральність і суб’єктність не залежать від милості одного центру, а є нормою державної служби.
Моральний інтелект — це здатність бачити не лише баланс сил, короткострокову вигоду й технічну законність рішення, а й людську ціну, довгострокові наслідки несправедливості, силу довіри та відповідальність за тих, хто залежить від нашого вибору. Це не додаткова прикраса до професійного розуму. Без нього інтелект стає здатністю будувати дедалі складніші комбінації, не помічаючи, що самі ці комбінації руйнують середовище, заради якого створювалися.
Для влади моральний інтелект означає не боятися сильних людей, не підміняти державний інтерес страхом політичної конкуренції, не закриватися від незручної інформації та визнавати помилки до того, як вони перетворяться на кризу. Він означає розуміти: лояльність, що позбавляє керівника чесного зворотного зв’язку, є не захистом, а повільною формою зради.
Для суспільства моральний інтелект означає розрізняти компетентність і харизму, не купуватися на магічні обіцянки, не віддавати лідеру всю власну суб’єктність і створювати попит на порядних та розумних кандидатів. Не можна роками винагороджувати популізм увагою, а потім дивуватися, що у виборчому бюлетені немає зрілих державників. Не можна вимагати чесної мобілізації, залишаючи за собою право «порішати» особистий виняток. Не можна прагнути відповідальної влади, уникаючи відповідальності у власному середовищі.
Я не знаю, чи готове українське суспільство почути голос морального інтелекту. Але без його розвитку ми знову й знову змінюватимемо прізвища, не змінюючи самих відносин між владою та громадянами. Це питання не лише до президента, уряду чи протестувальників. Воно до кожного з нас — як громадянина: чи готові ми вимагати відповідальності не лише від найвищого керівництва, а й від себе та власного середовища?
Україна вистояла не лише завдяки вертикалі. Вона вистояла завдяки добровольцям, волонтерам, підприємцям, громадам і суб’єктним командирам — людям, які брали відповідальність тоді, коли система не встигала діяти. Наша сила не в одному безпомилковому центрі, а в здатності багатьох відповідальних людей працювати заради спільного блага.
Держава стає сильнішою не тоді, коли придушує таких людей, а тоді, коли вміє залучати їхній розум і моральну енергію до спільної роботи. Зрілий лідер не мусить знати все. Він має створювати середовище, у якому компетентні люди не бояться говорити правду, сильні не знищують одне одного за право бути єдиним суб’єктом, а помилка виявляється й виправляється раніше, ніж за неї заплачено тисячами життів.
Зріле суспільство також не є пасивним пасажиром. Воно обирає водія, дивиться на карту, контролює маршрут, готове почути правду про небезпечну дорогу й не вимагає чарівної гарантії. Воно не лише карає керівника за помилки, а й формує моральне та інтелектуальне середовище, з якого можуть вирости інші керівники.
Протести за Федорова ще не доводять, що Україна вже перейшла до зрілої політичної культури. Але вони можуть бути сигналом, що суспільство починає вимагати не просто нового керівника, а іншого способу керувати. Наше завдання — не закохатися в чергового спасителя, а захистити принципи, які зробили його привабливим: компетентність, відповідальність, відкритість до змін, повагу до людського життя і здатність служити спільному благу.
Михайло Ташков