Розрив договору між державою та громадянами
Проблема, що вибухнула на Сихові, зародилася не там і не закінчиться там. Ще 2015 року, більше ніж через рік після виборів Президента, Генеральний штаб звітував: план шостої хвилі мобілізації виконано лише на 60 відсотків, а кожен другий громадянин після оповіщення не з’явився до військкомату — 26,8 тисячі осіб. Відкрили майже шість тисяч адміністративних та півтори тисячі кримінальних справ, військових комісарів карали гауптвахтою.
Тоді війна була позиційною, потреба в людях обмеженою, а ухилення не загрожувало фронту. Система мала демпфер — амортизатор, що гасив удари. Повномасштабне вторгнення зняло цей захист, і давня хвороба вийшла назовні.
Умови згоди, які зруйновано
Мобілізація — це не податок, а віддання тіла, часу й, можливо, життя. Дослідниця Маргарет Леві описала умовну згоду: громадянин погоджується на службу, доки виконуються три умови. Тягар розподілено чесно, держава тримає слово щодо термінів і ротацій, а той, хто вже заплатив — воїн чи родина загиблого — отримує гідність, а не благодійні збори.
Усі три умови в Україні зруйновано задовго до Сихова: бронювання перетворилися на ринок, законопроєкти про демобілізацію роками застрягли в Раді, корумповані керівники ТЦК мають нерухомість за кордоном, а добровольці 2014 року стали заручниками власних чеснот. Епізоди насильства з обох боків залишилися без покарання.
Коли умовна згода руйнується, лишається примус. А примус має межу: тих, хто примушує, завжди менше. Люди підкоряються закону не через страх санкцій, а через сприйняту справедливість процедур, як показав Том Тайлер.
Після Сихова розгорнувся спектр реакцій: офіційні заяви, паралельні «розслідування», погрози й фаталізм. Ніхто не вірить, що правосуддя здійснить держава. Посада арбітра вакантна, і на неї вже вишикувалася черга приватних претендентів. Історія знає таке явище — отаманщина.
Мова дегуманізації — з одного боку люди як худоба, з іншого — мисливці за людьми — виводить опонента за межі людського виду. Під цим лежить зіткнення двох символічних порядків: для одних військова форма — реліквія пам’яті, для інших — символ інституції, від якої тікають.
Ім’я проблеми — розрив договору. Зшивати його доведеться з обох боків, але перший стібок за державою, бо в неї є інструменти. Потрібні симетричне правосуддя, зобов’язання замість обіцянок, розведення функцій армії та поліції, а також робота зі смислом служби — щоб вона сприймалася не як покарання, а як спільна справа.
Сихів — це не вирок і не діагноз. Це генеральна репетиція, показана заздалегідь. Коли війна стане на паузу, демпфер зникне. Повернуться ветерани з рахунками справедливості, які ніхто не оплатить. У громадах зіткнуться чотири різні досвіди війни. Культури діалогу ми так і не сформували. Війна дозволяє закривати очі на розломи. Пауза не дозволить.