ОУН (м), відома також як мельниківці, постала як одна з двох гілок Організації українських націоналістів після драматичного розколу 1940 року. Під проводом полковника Андрія Мельника вона об’єднала старше покоління діячів, орієнтованих на структуровану роботу та тактичну гнучкість. Ця фракція зберегла офіційну назву ОУН, підкреслюючи спадкоємність від 1929 року, і водночас здобула репутацію поміркованішого крила руху.
У роки Другої світової війни мельниківці зосередилися на практичному державотворенні: формували похідні групи, налагоджували місцеве самоврядування в центральних та східних регіонах України, видавали газети й навіть створили Українську Національну Раду в Києві. Їхні зусилля часто доповнювали більш радикальні акції бандерівців, хоча суперництво між двома фракціями часом переростало в відкрите протистояння.
Сьогодні спадщина ОУН (м) нагадує про багатогранність українського національно-визвольного руху. Вона показує, як різні стратегії — від терплячого будівництва інституцій до революційного жесту — перепліталися в боротьбі проти двох тоталітарних режимів і закладали підґрунтя для майбутньої незалежності.
Витоки ОУН та шлях Андрія Мельника до керівництва
Організація українських націоналістів виникла 1929 року у Відні під проводом Євгена Коновальця. Вона об’єднала ветеранів Української військової організації та емігрантів, які не змирилися з втратою державності після поразки УНР. У міжвоєнній Галичині, де польська адміністрація проводила жорстку політику пацифікації та асиміляції, ідеї радикального націоналізму швидко набирали популярності серед молоді.
Андрій Мельник, народжений 1890 року на Дрогобиччині в селянській родині, пройшов шлях від організатора Січових стрільців у Києві до полковника армії УНР і начальника штабу Дієвої армії. Після загибелі Коновальця 1938 року від рук агента НКВС Павла Судоплатова саме Мельник, близький соратник і досвідчений військовий, очолив Провід українських націоналістів. Другий Великий Збір ОУН у Римі 27 серпня 1939 року офіційно затвердив його на цій посаді.
Мельник представляв старше, більш дисципліноване покоління. Його підхід поєднував військову вишкіл з політичною обережністю. На відміну від молодих радикалів, він надавав перевагу довгостроковій стратегії над миттєвими вибухами.
Причини та перебіг розколу ОУН у 1940–1941 роках
Після окупації Польщі Німеччиною та звільнення тисяч політв’язнів у 1939–1940 роках напруга всередині ОУН загострилася. Конфлікт поколінь накладався на стратегічні розбіжності. Молоді діячі на чолі зі Степаном Бандерою вимагали негайних революційних дій та радикального розриву з будь-якими компромісами. Старше керівництво, згуртоване навколо Мельника, вважало за необхідне зберігати організаційну структуру та шукати тактичних союзників.
Особисті амбіції, суперечки щодо складу Проводу та епізоди з «архівом Сеника» лише підлили олії у вогонь. У лютому 1940 року розкол став фактом. Бандерівці створили Революційний Провід і назвали себе ОУН(р). Мельниківці залишилися при первісній назві ОУН, іноді додаючи «солідаристи». Остаточне оформлення розмежування відбулося у квітні 1941 року на Краківському зборі бандерівців, де рішення Римського збору 1939 року оголосили недійсними.
Обидві фракції продовжували використовувати абревіатуру ОУН, кожна вважаючи себе єдино легітимною. Це створило плутанину, яка тривала десятиліттями.
Ідеологічні та стратегічні відмінності
Обидві гілки виросли з «інтегрального націоналізму» Дмитра Донцова, що наголошував на волі нації, жертві та боротьбі проти чужоземного панування. Проте після розколу шляхи розійшлися. Мельниківці поступово відходили від тоталітарних акцентів на користь солідаризму — ідеї внутрішньої єдності та державницької відповідальності. Вони критикували надмірний радикалізм опонентів і пропонували більш гнучку лінію щодо Німеччини.
У меморандумі Мельника від квітня 1941 року йшлося про готовність співпрацювати з Берліном у боротьбі з більшовизмом за умови створення незалежної української держави під німецьким протекторатом. Бандерівці ж обирали шлях одностороннього проголошення державності, сподіваючись змусити німців визнати факт.
Ці відмінності проявилися й у практиці. Мельниківці більше покладалися на організаційну роботу та створення структур, тоді як бандерівці ставили на швидкі акції та масову мобілізацію.
Похідні групи та Українська Національна Рада: практична робота на Сході
З початком німецько-радянської війни в червні 1941 року обидві фракції кинули на схід похідні групи. Мельниківці підготували їх ще наприкінці квітня. Загалом на центральні та східні землі вирушило близько 1600 активістів. Вони мали завдання організувати місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські структури та протидіяти радянському підпіллю.
У Києві мельниківцям вдалося перехопити ініціативу. 5 жовтня 1941 року вони проголосили створення Української Національної Ради на чолі з професором Миколою Величківським. Рада встановила контакти з іншими регіонами, впливала на міську управу та видавала щоденну газету «Українське слово». Подібні процеси відбувалися в Харкові, Житомирі, Чернігові та Проскурові.
Паралельно діяла група «ПУМА» (за прізвищами Пулюй–Масікевич) у складі німецької 11-ї армії — близько ста осіб, переважно з Буковини. Вона виконувала функції перекладачів, але за задумом ОУН(м) мала стати ядром майбутніх українських структур.
Взаємини з німцями, репресії та втрати
Початкова співпраця швидко змінилася репресіями. Після проголошення Акта відновлення Української Держави у Львові 30 червня 1941 року німці почали арешти. Мельник і Бандера опинилися в концтаборі Заксенгаузен. Українську Національну Раду в Києві розпустили, а її членів репресували.
Частина мельниківців брала участь у формуванні Поліської Січі Тараса Бульби-Боровця. У 1943 році на Волині діяли невеликі партизанські загони ОУН(м) чисельністю 2–3 тисячі осіб, але більшість з них згодом роззброїли бандерівці.
За даними самої організації, у 1941–1944 роках вона втратила 4756 членів убитими, зокрема 197 представників вищої ланки. Багато активістів пройшли нацистські концтабори. Водночас Український Центральний Комітет, що перебував під впливом мельниківців, долучився до формування дивізії СС «Галичина» — крок, який розглядався як можливість озброєної боротьби проти СРСР.
Післявоєнна діяльність та доля лідерів
Після звільнення з таборів наприкінці 1944 року Андрій Мельник та інші провідники опинилися в еміграції. Організація продовжувала політичну та пропагандистську роботу в країнах Заходу. У 1970-х роках ОУН(м) поступово еволюціонувала до більш демократичних позицій, зближуючись з іншими українськими еміграційними колами.
Андрій Мельник помер 1 листопада 1964 року в Люксембурзі. Його поховали на українському цвинтарі в Бавнд-Бруку (США). Багато членів організації залишилися вірними ідеї незалежної України до кінця життя.
Сучасне сприйняття ОУН (м) в Україні
У незалежній Україні пам’ять про мельниківців часто залишається в тіні більш яскравого образу Степана Бандери. Проте історики дедалі частіше наголошують: саме мельниківці виконали значну частину кропіткої роботи зі створення органів місцевого самоврядування в центральних регіонах. Їхній Акт у Києві мав менш символічний, але більш практичний характер, ніж львівський.
Сьогодні, коли Україна веде боротьбу за свободу проти нового агресора, обидві гілки ОУН сприймаються як частина спільної історії опору тоталітаризму. Дослідники підкреслюють, що внутрішні суперечки послаблювали рух, але не скасовували головної мети — відновлення української державності.
Цікаві факти про ОУН (м)
Цікаві факти про ОУН (м) та мельниківців
- Андрій Мельник був не лише політиком, а й кадровим військовим: організатором Січових стрільців, полковником УНР та начальником штабу Дієвої армії. Його військовий досвід впливав на дисциплінований стиль керівництва організацією.
- Мельниківцям вдалося створити Українську Національну Раду в Києві у жовтні 1941 року — структуру, яка намагалася координувати українське життя на всій окупованій території та видавала газету «Українське слово».
- Група «ПУМА», сформована за участі ОУН(м), діяла у складі німецької 11-ї армії як перекладацький підрозділ, але за задумом проводу мала стати основою для майбутніх українських військових формувань.
- У 1943–1944 роках Український Центральний Комітет під впливом мельниківців брав участь у формуванні дивізії СС «Галичина», розглядаючи її як інструмент збройної боротьби проти більшовизму.
- За оцінками самої ОУН(м), організація втратила майже п’ять тисяч членів у 1941–1944 роках — переважно від рук нацистів у Рейхскомісаріаті Україна.
- У еміграції після війни ОУН(м) поступово відійшла від авторитарних практик і зблизилася з демократичними українськими колами, особливо у 1970-х роках.
- Деякі історики вважають, що практична робота мельниківців у центральній Україні заклала важливий організаційний досвід, який пізніше використовували інші рухи.
| Критерій | ОУН (м) — мельниківці | ОУН (б) — бандерівці |
|---|---|---|
| Лідер | Андрій Мельник (з 1938) | Степан Бандера (з 1940) |
| Основний підхід до Німеччини | Тактична співпраця, меморандум про протекторат | Одностороннє проголошення державності |
| Стиль діяльності | Організаційна робота, створення структур | Революційні акції, масова мобілізація |
| Найбільший вплив | Центральна та східна Україна (Київ, Харків) | Західна Україна (Галичина, Волинь) |
| Еволюція після війни | Поступовий перехід до демократичних позицій | Збереження більш радикальної лінії (з еволюцією в 1940-х) |
Дані для порівняння узагальнено на основі матеріалів Енциклопедії Сучасної України та історичних досліджень.
Коли читаєш документи та спогади учасників, стає зрозуміло: за всієї гостроти конфлікту 1940–1941 років обидві гілки ОУН боролися за одну й ту саму мету — незалежну українську державу. Різниця полягала в методах і темпах. Мельниківці обрали шлях терплячого, часто непомітного будівництва. Цей шлях виявився не менш важливим для збереження національної ідеї в найтемніші роки.
Журавель Катерина 
Церковний Юрій