Цивільний полон — це категорія, якої не мало б існувати. За Женевськими конвенціями, цивільних заборонено брати в заручники чи використовувати як обмінний фонд. Проте міжнародна спільнота досі не має чіткої стратегії, як реагувати на системні викрадення некомбатантів, їхнє утримання в тюрмах, фейкові суди та використання як інструменту окупації.
Проблема правових категорій
Є процедури для військовополонених і політична рамка щодо депортованих дітей. Натомість цивільні заручники провалюються між цими категоріями. Європа десятиліттями будувала систему, де закон має значення: затримання — з процедурою, суд — зі справою, вирок — з доказами. У Росії суд часто стає способом оформити насильство, а протокол — приховати злочин.
Факти очевидні: українських цивільних викрадають, тримають без зв’язку з родинами, катують, перевозять між окупованими територіями та Росією, засуджують за «шпигунство», «тероризм» чи «диверсії». Росія викрадає мерів, журналістів, священників, активістів, учителів, волонтерів та родичів військових. Для українців це зрозуміло — окупація карає за ідентичність, мову та небажання підкоритися. Європейській думці часто бракує раціонального пояснення, бо рішення про викрадення — не правові, а політичні.
У листопаді 2025 року ЄС запровадив санкції проти десяти осіб, зокрема високопосадовців Федеральної служби виконання покарань у Ростовській області. Йшлося про жорстоке поводження з ув’язненими, зокрема українцями, та смерть журналістки Вікторії Рощиної. Це важливо, але недостатньо. ЄС досі не має окремого санкційного треку проти всієї системи викрадень, фабрикації справ та незаконного утримання цивільних.
Потрібні санкції проти слідчих, прокурорів, суддів, тюремників, посадовців окупаційних адміністрацій, працівників ФСБ та ФСВП, а також пропагандистів. Питання цивільних заручників має звучати на найвищих рівнях нарівні з військовою допомогою та енергетикою. Жодна нормалізація відносин з Росією неможлива без вимоги звільнення та встановлення долі викрадених.