Відносини між Сполученими Штатами та Іраком нагадують бурхливу річку, де періоди відносного спокою та практичного партнерства раптово змінювалися стрімкими порогами конфліктів, взаємних звинувачень і людських трагедій. Почавшись із дипломатичних контактів 1930-х років та спільних нафтових інтересів, ці зв’язки пережили фазу американської підтримки Багдада під час ірано-іракської війни 1980-х, потім різкий розрив через окупацію Кувейту в 1990-му, масштабне вторгнення 2003 року та багаторічну окупацію, а нині, станом на середину 2026 року, переходять у нову фазу — поступове виведення більшості американських сил та переорієнтацію на двостороннє партнерство у сфері безпеки й енергетики.
Суть цих відносин завжди визначалася поєднанням геополітичних розрахунків, економічних інтересів (насамперед нафтових) та ідеологічних мотивів — від стримування Ірану до спроб експорту демократії. Кожний етап залишав глибокий слід: мільйони переміщених іракців, тисячі загиблих американських військових, зруйновану інфраструктуру та тривалу нестабільність, що безпосередньо вплинула на появу «Ісламської держави». Сьогодні, після угоди 2024 року про завершення місії міжнародної коаліції, Вашингтон і Багдад намагаються переформатувати зв’язки, зберігаючи елементи військової співпраці в Курдистані та розвиваючи економічні контакти, хоча вплив Ірану на іракську політику та внутрішні суперечності продовжують ускладнювати цей процес.
Ранні контакти та підтримка в 1980-х: від нафти до «меншого зла»
Дипломатичні відносини офіційно встановили 1930–1931 років. Американські компанії ще з 1920-х брали участь у розробці іракської нафти через Iraq Petroleum Company. У 1950–1960-х зв’язки були нерівними: Вашингтон то підтримував курдських повстанців проти центральної влади, то спостерігав за черговими переворотами в Багдаді. Після приходу до влади партії «Баас» і особливо Саддама Хусейна ситуація змінилася.
Ключовим поворотом стала ірано-іракська війна 1980–1988 років. США, вважаючи Іран більшою загрозою після ісламської революції 1979-го, надали Іраку розвіддані, логістичну допомогу та дозволили постачання технологій подвійного призначення, включно з хімічними прекурсорами. Вашингтон засуджував застосування хімічної зброї проти іранців і курдів, але закривав очі на ці злочини заради стратегічного балансу. У 1984 році дипломатичні відносини відновили, а в 1983-му Дональд Рамсфелд особисто зустрічався з Хусейном. Цей період показав, наскільки прагматичною може бути зовнішня політика: вчорашній «партнер» завтра міг стати проблемою.
Війна в Перській затоці 1991 року та десятиліття санкцій
2 серпня 1990 року іракська армія вдерлася до Кувейту. США швидко сформували широку коаліцію з 34 країн. Операція «Буря в пустелі» почалася в січні 1991-го повітряними ударами, а наземна фаза тривала лише 100 годин. Іракські війська були вигнані з Кувейту, але Саддам залишився при владі — рішення, яке пізніше багато хто критикуватиме.
Після війни Рада Безпеки ООН запровадила жорсткі санкції. Ірак мусив допустити інспекторів з озброєнь, а в північному та південному регіонах встановили зони, заборонені для польотів іракської авіації. У 1990-х економіка країни занепадала, страждало цивільне населення, особливо діти. У 1998 році Конгрес США ухвалив Iraq Liberation Act — офіційно проголосивши зміну режиму метою політики. Напруження наростало, а після терактів 11 вересня 2001 року адміністрація Джорджа Буша-молодшого почала розглядати Ірак як наступну ціль у «війні з тероризмом».
Вторгнення 2003 року: «Шок і трепет» та швидка перемога
20 березня 2003 року коаліційні сили на чолі зі США та Великою Британією почали операцію «Свобода Іраку». Концепція «shock and awe» — масовані ракетно-бомбові удари — мала паралізувати іракське командування. За три тижні Багдад упав, 9 квітня американські танки увійшли в столицю, а знаменита статуя Саддама була повалена на площі Фірдоус. Регулярна іракська армія швидко розпалася.
Офіційними приводами називали наявність зброї масового ураження та зв’язки з «Аль-Каїдою». Жодного з цих тверджень не підтвердили. Післявоєнні пошуки не виявили значних запасів хімічної, біологічної чи ядерної зброї. Комісія 9/11 не знайшла доказів співпраці Саддама з організаторами терактів у Нью-Йорку. У 2004 році генсек ООН Кофі Аннан назвав вторгнення незаконним з точки зору Статуту ООН. Попри це, режим Хусейна повалили, а самого диктатора схопили в грудні 2003-го в підземному бункері біля Тікріта. Суд над ним завершився стратою в грудні 2006 року.
Окупація, повстання та сектантська війна
Після падіння режиму США та союзники зіткнулися з класичною проблемою «переможної війни»: відсутністю чіткого плану післявоєнного облаштування. Політика дебаасифікації та розпуск іракської армії залишили без роботи сотні тисяч людей, багато з яких мали зброю. Вакуум влади швидко заповнили колишні баасисти, сунітські племена, шиїтські ополченці та іноземні джихадисти.
З 2004 року почалося повстання. Найжорстокішим періодом стали 2006–2007 роки — сектантські вбивства, вибухи в мечетях, етнічні чистки в Багдаді та інших містах. Загальна кількість загиблих іракців від насильства за весь період 2003–2011 років, за підрахунками Iraq Body Count, перевищує 100 тисяч цивільних. Американські втрати сягнули приблизно 4 500 військових. Країна поринула в хаос, мільйони іракців стали біженцями.
«Приплив» 2007 року та поступове зниження насильства
У січні 2007 року президент Буш оголосив про збільшення американського контингенту на 30 тисяч солдатів. Генерал Девід Петреус запровадив нову стратегію контрповстанських дій: акцент на захист населення, співпрацю з місцевими племенами (програма «Пробудження») та точкові операції проти лідерів повстанців. До кінця 2007-го рівень насильства значно знизився.
Цей період показав, що навіть у найскладніших умовах грамотна тактика та політичні домовленості можуть змінити динаміку конфлікту. Водночас багато іракців сприймали «приплив» як запізніле визнання помилок початкової окупаційної політики.
Виведення 2011 року та повернення проти ІДІЛ
У 2011 році адміністрація Барака Обами завершила виведення основних бойових підрозділів. Останні американські колони покинули Ірак у грудні. Здавалося, сторінка закрита. Проте вже в 2014 році «Ісламська держава» захопила Мосул і значну частину півночі країни. Іракська армія, ослаблена політичними чистками та корупцією, розбіглася.
США знову повернулися — цього разу як лідер міжнародної коаліції. З серпня 2014 року почалися авіаудари, американські інструктори тренували іракські сили та курдських пешмерга. Іран також активно допомагав шиїтським ополченцям. До 2017–2019 років територіальну присутність ІДІЛ в Іраку вдалося ліквідувати, хоча осередки терористів залишалися.
2020–2024: напруження, удари та нові домовленості
У січні 2020 року американський дрон атакував автомобіль з іранським генералом Касемом Сулеймані та лідером іракських ополченців Абу Махді аль-Мухандісом біля багдадського аеропорту. Це спричинило гостру кризу: іракський парламент проголосував за виведення іноземних військ, почастішали атаки на американські бази. Адміністрація Трампа відповіла ударами, але згодом почала часткове скорочення присутності.
У 2024 році, за прем’єр-міністра Мохаммеда Шії аль-Судані, Вашингтон і Багдад досягли принципової згоди про завершення місії міжнародної коаліції проти ІДІЛ. План передбачав поетапне виведення: переміщення сил із центральних баз (зокрема Аль-Асад) до Курдистану до вересня 2025-го та подальше скорочення до кінця 2026 року. У січні 2026 року іракський уряд офіційно заявив про повне виведення коаліційних сил з федеральної території Іраку. Невелика кількість американських військових радників залишилася на базі Харір у Курдистані для підтримки операцій проти осередків ІДІЛ, особливо в контексті ситуації в Сирії.
Економічний вимір та нафтовий фактор
Ірак — одна з найбагатших на нафту країн світу. Американські компанії брали участь у післявоєнній відбудові, отримували контракти на реконструкцію. Після 2003 року видобуток нафти відновився і навіть перевищив показники часів Саддама. США залишаються важливим торговельним партнером Іраку, хоча Китай нині лідирує за обсягами імпорту іракської нафти. У 2024–2026 роках у двосторонніх переговорах все частіше згадують енергетичну співпрацю, інвестиції та відновлення інфраструктури як основу нового етапу відносин.
Культурний та суспільний відбиток
Війна 2003–2011 років назавжди змінила іракське суспільство. З’явилися покоління, які не пам’ятають життя без насильства. Тисячі сімей втратили близьких. Водночас з’явилися нові можливості для жінок у політиці та бізнесі, розвивалися незалежні медіа, хоча цензура та погрози залишаються проблемою. У США війна вплинула на veteran community — десятки тисяч військових повернулися з посттравматичним стресовим розладом. Фільми, книги та документальні стрічки («The Hurt Locker», «American Sniper», серіал «Generation Kill») зафіксували різні грані цього досвіду.
Цікаві факти про відносини США та Ірак
- У 1980-х США постачали Іраку розвіддані та дозволяли імпорт технологій, знаючи про застосування хімічної зброї проти Ірану та курдів — це один із найяскравіших прикладів «реальної політики» часів холодної війни.
- Після вторгнення 2003 року коаліційні сили не знайшли жодних значних запасів зброї масового ураження, хоча саме ця загроза була головним публічним обґрунтуванням війни.
- У 2007 році американські військові уклали союз із сунітськими племенами (програма «Пробудження»), що стало одним із найефективніших інструментів зниження насильства під час «припливу».
- За оцінками Iraq Body Count, з 2003 по 2011 рік в Іраку загинуло понад 100 тисяч цивільних від насильства; інші дослідження, що враховують непрямі втрати, називають значно вищі цифри.
- Україна брала участь у коаліції 2003–2005 років — 19-й окремий батальйон та 5-та механізована бригада дислокувалися в Ель-Куті та районі Хілли.
- У 2020 році після удару по Сулеймані іракський парламент проголосував за виведення іноземних військ, однак повного виконання рішення не відбулося через політичні та безпекові реалії.
- Станом на 2026 рік американські сили повністю покинули федеральну територію Іраку, залишившись лише на базі в Курдистані для підтримки контртерористичних операцій та спостереження за ситуацією в Сирії.
- Економічна залежність Іраку від долара була такою сильною, що до 2024 року американська валюта фактично паралельно оберталася в країні; Багдад поступово повертає контроль над грошовим обігом.
Сучасний етап: баланс між суверенітетом, безпекою та регіональними інтересами
У 2026 році відносини США та Іраку перебувають у точці трансформації. Вашингтон прагне зберегти вплив через радників, розвідку та економічні важелі, одночасно тиснучи на Багдад щодо обмеження діяльності проіранських ополченців. Новий іракський уряд намагається маневрувати між американською підтримкою та іранським тиском, водночас вирішуючи внутрішні проблеми — від корупції до слабкості державних інститутів.
Для просунутих читачів важливо розуміти: жодна з сторін не досягла всіх своїх цілей. США не створили стабільну проамериканську демократію, а отримали тривалу нестабільність і зростання впливу Ірану. Ірак позбувся диктатури, але заплатив величезну ціну в людських життях та зруйнованій державності. Сьогодні обидві країни шукають більш прагматичну модель — без великих військових контингентів, але з каналами для діалогу з безпеки, енергетики та протидії тероризму.
Ця історія вчить, що навіть найпотужніша армія не може швидко перебудувати складне суспільство, а короткострокові тактичні перемоги часто породжують довгострокові стратегічні проблеми. Відносини США та Іраку, ймовірно, ще не раз проходитимуть через періоди напруження та потепління — як і вся близькосхідна політика, де історія ніколи не закінчується остаточно.
Олексій Паламарчук