Кропивницький за свою 270-річну історію встиг змінити назву п’ять разів, і кожна з них стала віддзеркаленням бурхливих епох — від імперських фортець і козацьких слобід до радянських ідеологічних експериментів і сучасного українського відродження. Сучасна назва, яка прижилася з 14 липня 2016 року, повертає місту культурну сутність, пов’язану з Марком Кропивницьким — фундатором професійного українського театру. Раніше ж воно було Єлисаветградом, Зінов’євськом, Кіровом і Кіровоградом, а ще раніше просто виростало навколо фортеці Святої Єлисавети без чіткої офіційної назви.
Ці перейменування — не випадкові примхи влади, а глибокі шрами на тілі історії, що показують, як місто постійно переосмислювало себе під тиском політики, війни та культурних зрушень. Кожна назва несла в собі не лише ідеологію, а й вплив на щоденне життя мешканців, економіку, мистецтво та самосвідомість. Сьогодні, гуляючи вулицями Кропивницького, важко уявити, що колись тут лунали зовсім інші імена, але саме вони сформували те багатошарове місто, яким ми його знаємо.
Історія колишніх назв Кропивницького допомагає зрозуміти, чому декомунізація 2016-го стала не просто формальністю, а справжнім поверненням до коренів. Вона нагадує, що назви — це не просто слова на мапі, а живі свідки, які розповідають про перемоги, трагедії та культурний розквіт степового краю.
Заснування міста: від козацьких слобід до фортеці Святої Єлисавети
Територія сучасного Кропивницького ще в XVII столітті була живою, але неоформленою. Запорізькі козаки зимували тут у слободах — Кущівка, Завадівка, Інгульська, Знаменська. Ці поселення не мали єдиної назви, а існували як розрізнені хутори на прикордонні, де зустрічалися українські, сербські, грецькі та старообрядницькі спільноти. Усе змінилося в середині XVIII століття, коли Російська імперія вирішила укріпити південні кордони.
Указ імператриці Єлизавети Петрівни від 1751–1752 року започаткував створення Нової Сербії — військово-поселенської зони для захисту від Османської імперії та кримських татар. Саме тоді геодезист Омелян Глєбов обрав місце на правому березі Інгулу для фортеці. Урочисте закладання відбулося 18 червня 1754 року. Фортеця у формі шестикутної зірки з бастіонами і равелінами стала серцем майбутнього міста. Навколо неї швидко виросли слободи: Міщанська з українцями та старообрядцями, Грецька, Криничуваті хутори.
Уже 1755 року в Міщанській слободі з’явився магістрат — це і вважають моментом народження міста як такого. Перші згадки в документах Коша Нової Січі називають його просто Єлисаветом або містом Єлисавет — похідним від назви фортеці. Назва відображала не лише релігійний покров (свята Єлисавета), а й особисту шану імператриці. Торгівля ярмарками, будівництво, військові поселення — усе це робило поселення жвавим центром. Пожежі, епідемії, війни — місто виживало і росло, закладаючи фундамент майбутньої величі.
Епоха Єлисаветграда: імперський центр торгівлі та культурна колиска
З 1784 року, після указу Катерини II, офіційна назва закріпилася як Єлисаветград. Місто отримало статус повітового центру, а згодом — ключового вузла військових поселень (1829–1865 роки). Цей період став золотою добою: залізниця 1868–1869 років з’єднала його з Харковом і Одесою, завод Ельворті почав випускати сільськогосподарську техніку, а торгівля розквітла завдяки вигідному розташуванню на перехресті шляхів.
Єлисаветград називають «Степовою Єлладою» недарма. Тут вирувало життя: понад 700 лавок, муровані будинки, бульвари, розкішний міст через Інгул. Але найяскравіше — культурне піднесення. Саме в Єлисаветграді 27 жовтня 1882 року Марко Кропивницький зі своєю трупою дав прем’єру, яка започаткувала український професійний театр. Корифеї — Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Марія Заньковецька — саме тут творили безсмертні вистави, боролися з цензурою і несли українське слово в маси. Місто стало колискою національного театру, де перепліталися традиції та новаторство.
Українська громада — Опанас Михалевич, Євген Чикаленко, брати Тобілевичі — активно вживала назву Єлисавет, підкреслюючи місцеву ідентичність. Навіть у часи імперського тиску місто жило своїм ритмом: ярмарки приваблювали купців з усієї Європи, а архітектура поєднувала класицизм і місцеві мотиви. Єлисаветградська епоха залишила в спадок не лише будівлі, а й дух підприємливості та культурного опору.
Радянські перейменування: Зінов’євськ і Кірово — ідеологія замість історії
Після революції 1917 року і короткого періоду УНР (коли в 1918-му місто ненадовго стало Єлизаветом) радянська влада почала стирати «старе». У 1924 році місто перейменували на Зінов’євськ — на честь Григорія Зінов’єва, революціонера, який народився саме тут у 1883 році. Це було частиною загальносоюзної кампанії: декрет Леніна 1918-го вимагав прибирати монархічні топоніми. Назва протрималася десять років, але Зінов’єв потрапив у немилість — його звинуватили в «ворожості».
27 грудня 1934 року, після вбивства Сергія Кірова, місто стало Кіровом. Коротка, але символічна назва — черговий акт радянської пропаганди. А вже 10 січня 1939 року, з утворенням Кіровоградської області, з’явився Кіровоград. Ця назва закріпилася надовго — на 77 років. Вона поєднувала ім’я вождя з типовим радянським суфіксом, підкреслюючи «прогресивність» епохи.
Під цими іменами місто пережило індустріалізацію, колективізацію, Голодомор (тисячі жертв), репресії та жахи німецької окупації 1941–1944 років. Назви змінювалися, а люди страждали: табори, розстріли, остарбайтери. Кіровоград став промисловим центром, але втратив частину історичної душі — пам’ятники, вулиці, свідомість мешканців піддавалися ідеологічній обробці.
Кіровоград: довгий шлях до декомунізації
З 1939 по 2016 рік Кіровоград залишався символом радянської спадщини. Навіть після незалежності 1991 року назва трималася — референдуми 1992, 2000, 2008 років не принесли змін. Громада дискутувала: повернути Єлисаветград чи обрати щось нове? Пропонували Інгульськ, Златопіль, Ексампей, навіть Скіфопіль. Але закон про декомунізацію 2015 року поставив крапку.
Громадські слухання, опитування — і 14 липня 2016 року Верховна Рада 230 голосами ухвалила постанову. Кіровоград став Кропивницьким. Це не повернення до імперського минулого, а честь українському митцю, який народився неподалік, у селі Бежбарайки (нині Кропивницьке), і творив саме в цьому місті. Назва символізувала розрив з тоталітарним минулим і повернення до культурних коренів.
Перейменування пройшло не без суперечок. Дехто ностальгував за «старим», хтось радіів. Але місто поступово звикло: нові вивіски, оновлені карти, відчуття свіжості. Сьогодні Кропивницький — обласний центр з багатою спадщиною, який дивиться вперед, не забуваючи уроків історії.
Культурна спадщина та вплив назв на ідентичність міста
Кожна назва формувала не лише папери, а й душу міста. Єлисаветград дав театральний бум і промислову міць. Радянські імена — індустріалізацію, але й втрати. Сучасний Кропивницький повертає акцент на українське: фестивалі, музеї, театр імені Кропивницького продовжують традиції корифеїв. Місто о п’яти (а то й шести) іменах — це живий музей під відкритим небом, де кожна епоха залишила свій слід у архітектурі, вулицях і пам’яті людей.
Сьогодні гості міста відчувають цю багатошаровість: від валів колишньої фортеці до сучасних скверів. Назви — це не просто слова. Вони нагадують, як Кропивницький завжди знаходив сили відроджуватися, зберігаючи степовий характер і культурну силу.
| Період | Назва | Причина перейменування |
|---|---|---|
| 1754–1784 (ранні згадки з 1755) | Єлисавет (неофіційно) | Походження від фортеці Святої Єлисавети, заснованої за указом імператриці Єлизавети Петрівни |
| 1784–1924 | Єлисаветград | Офіційне затвердження статусу повітового міста Російської імперії |
| 1924–1934 | Зінов’євськ | На честь Григорія Зінов’єва, революціонера, народженого в місті |
| 1934–1939 | Кірово | На честь Сергія Кірова після його вбивства |
| 1939–2016 | Кіровоград | Утворення Кіровоградської області |
| З 14 липня 2016 | Кропивницький | Декомунізація, на честь Марка Кропивницького — засновника українського професійного театру |
Джерела даних: Вікіпедія (сторінки «Назви Кропивницького» та «Історія Кропивницького»), Енциклопедія Сучасної України.
Цікаві факти
- Місто іноді називають «Містом о п’яти іменах», хоча з урахуванням ранніх згадок їх шість. Кожне перейменування відбувалося за лічені місяці або навіть дні.
- Григорій Зінов’єв, на честь якого назвали Зінов’євськ, народився в Єлисаветграді, але пізніше став «ворогом народу» — і назву швидко змінили.
- У 1882 році саме в Єлисаветграді Марко Кропивницький поставив першу виставу свого театру, що поклало початок «театру корифеїв» — золотій сторінці української культури.
- Під час опитування 2015 року серед варіантів лідирував Єлисаветград, але депутати обрали Кропивницький, щоб підкреслити український культурний акцент, а не імперський.
- Фортеця Святої Єлисавети мала форму правильної зірки і була одним з ключових оборонних пунктів Новоросії, хоча її будівництво кілька разів зупиняли через протести Османської імперії.
- Кропивницький — єдиний обласний центр України, який за радянських часів тричі змінював назву за 15 років (1924–1939).
Сьогодні Кропивницький живе новим диханням. Вулиці, які колись носили радянські імена, тепер розповідають іншу історію — історію стійкості, театрального вогню і степової свободи. Колишні назви Кропивницького не зникли повністю: вони залишилися в архівах, спогадах старожилів і в серцях тих, хто цінує правду. Місто продовжує писати свою історію — чесну, багатогранну і по-справжньому українську.