51 бригада ЗСУ, повна назва якої — 51-ша окрема гвардійська Перекопсько-Харківська Празько-Волинська ордена Леніна двічі ордена Червоного прапора ордена Суворова і Кутузова механізована бригада, — це історія частини, що поєднала радянську гвардійську спадщину з випробуваннями незалежної України. Дислокована у Володимирі на Волині, вона пройшла шлях від кадрового з’єднання з кількома сотнями контрактників до масової мобілізації в 2014 році, коли за лічені дні набрала понад п’ять тисяч бійців. Її воїни першими відчули тяжкість нового конфлікту, звільняли міста на сході, тримали позиції на кордоні та брали участь у найзапекліших боях літа того року.
Частина зазнала перших великих втрат української армії під Волновахою, брала участь у звільненні Сєвєродонецька, Лисичанська, Попасної та взяла під контроль стратегічну Савур-Могилу. Водночас її спіткали трагічні епізоди — оточення під Червонопартизанськом, загибель командира під Іловайськом та подальше розформування. Багато підрозділів, що проявили героїзм, лягли в основу нової 14-ї механізованої бригади, яка досі несе службу на передовій. Сьогодні пам’ять про 51-шу живе не лише в нагородах та спогадах, а й у продовженні традицій волинських механізованих воїнів.
Механізована бригада — це з’єднання, де піхота пересувається на бойових машинах піхоти та бронетранспортерах, підтримується танками та самохідною артилерією. Така структура дозволяє швидко маневрувати, наносити удари та утримувати рубежі. У 2014 році 51-ша ще використовувала техніку радянського зразка — Т-64, БМП-2, БТР-80, — яка вимагала постійного ремонту в польових умовах.
Гвардійські корені та шлях до незалежності
Історія частини сягає Другої світової війни. Вона веде родовід від 76-ї стрілецької дивізії, яка в 1942 році отримала гвардійське звання і номер 51-ї. За бої на Перекопі, під Харковом, у Празі та на Волині з’єднання заслужило довгий перелік почесних найменувань і орденів. Після війни дивізія продовжувала службу в радянській армії, а в 1965 році її переформували з урахуванням традицій старої 51-ї стрілецької дивізії часів громадянської війни.
19 січня 1992 року особовий склад склав присягу на вірність українському народу. У 1999 році Президент Леонід Кучма вручив частині Бойовий Прапор та почесне найменування «Волинська». У 2002 році в рамках реформи Збройних Сил дивізію скоротили до бригади зі збереженням усіх нагород і традицій. Штаб і основні підрозділи залишилися у Володимирі — місті з давньою військовою історією на кордоні з Польщею.
На момент 2014 року бригада мала у складі три механізовані батальйони, танковий батальйон, артилерійський дивізіон на 2С1 «Гвоздика», зенітні та інженерні підрозділи. Кадровий склад налічував близько 500 контрактників, решту поповнювали мобілізовані з Волині та інших регіонів. Це була типова для того часу частина — з досвідченими офіцерами, але й з проблемами технічного забезпечення, характерними для всієї армії після років недофінансування.
Перші удари війни: Волноваха та початок АТО
У квітні 2014 року, після анексії Криму та початку подій на сході, 51-шу бригаду підняли по тривозі. За три дні мобілізації вона розгорнулася до повного штату. Підрозділи передислокували на Рівненський полігон для злагодження, а потім — у зону антитерористичної операції.
Найтрагічніший епізод стався вночі з 21 на 22 травня під Волновахою. Бійці 3-го механізованого батальйону розташувалися табором біля дороги між Ольгінкою та Благодатним. Бойовики так званої «ДНР» підійшли на інкасаторських автомобілях «Приватбанку» і раптово відкрили вогонь з гранатометів та кулеметів. Вибух боєкомплекту в одній з БМП посилив хаос. Загинуло 18 воїнів, серед них командир батальйону майор Леонід Полінкевич, ще близько 30 отримали поранення. Це були перші такі великі втрати української армії з початку конфлікту.
Після Волновахи бригаду частково вивели на доукомплектування. Командування прийняв виконувач обов’язків полковник Павло Півоваренко. Під його керівництвом підрозділи брали участь у звільненні Сєвєродонецька, Лисичанська, Попасної та ще близько двадцяти населених пунктів. Окрема батальйонно-тактична група «Колос» однією з перших вийшла на Савур-Могилу — стратегічну висоту за кілька кілометрів від російського кордону. Протитанкові розрахунки та ремонтники працювали під постійними обстрілами, а танкісти здійснювали сміливі рейди, щоб прикрити відхід інших підрозділів.
Кордон, оточення та Іловайськ
У липні 2014 року частина сил бригади тримала позиції біля Червонопартизанська (нині Вознесенівка) на Луганщині, буквально за кілька кілометрів від кордону. Після десяти днів щільних обстрілів і без надійного забезпечення близько сорока бійців разом з військовими 72-ї бригади змушені були скласти зброю та перейти на російську територію. Деякі з них пізніше повернулися в Україну, інші опинилися під слідством за дезертирство. Цей епізод став одним із найболючіших у суспільній пам’яті про частину.
У серпні 51-ша брала участь у спробах деблокувати Іловайськ. Полковник Півоваренко разом зі штабом та залишками підрозділів опинився в районі прориву. 29 серпня під час виходу північної колони з оточення командир загинув. Його тіло спочатку не впізнали, лише у 2016 році ДНК-експертиза підтвердила особу. У 2021 році Павлу Півоваренку посмертно присвоїли звання Героя України. Свідчення побратимів описують його як офіцера, який особисто вів бійців у найнебезпечніші місця, бо не міг наказати іншим те, на що не йшов сам.
Розформування та нова сторінка
22 вересня 2014 року Президент Петро Порошенко оголосив про рішення розформувати 51-шу бригаду. 1 грудня процес завершився. На її базі у тому ж Володимирі створили 14-ту окрему механізовану бригаду імені князя Романа Великого. Нове з’єднання не успадкувало почесних найменувань та орденів попередниці, але отримало в повному складі танковий батальйон, ремонтно-відновлювальний батальйон, протитанкову батарею та реактивно-артилерійський дивізіон. Близько 120 офіцерів 51-ї перейшли до нової частини.
Рішення про розформування викликало неоднозначну реакцію. З одного боку, частина несла відповідальність за окремі випадки залишення позицій та проблеми з дисципліною на початку війни. З іншого — багато підрозділів проявили справжній героїзм, а розформування дозволило зберегти найкращі елементи та сформувати свіжу структуру з кращою організацією. Сьогодні 14-та бригада — активний учасник бойових дій на сході, і в її лавах служать нащадки традицій волинських механізованих воїнів.
Цікаві факти про 51-шу бригаду ЗСУ
- Повна гвардійська назва частини налічувала понад десять слів — одну з найдовших в історії українських Збройних Сил.
- У 1999 році Бойовий Прапор бригади особисто вручив Президент Леонід Кучма з почесним найменуванням «Волинська».
- За три дні мобілізації у квітні 2014 року бригада зросла з 521 контрактника до понад 5300 осіб.
- Батальйонно-тактична група «Колос» 51-ї бригади однією з перших встановила контроль над Савур-Могилою в липні 2014 року.
- Командир Павло Півоваренко загинув 29 серпня 2014 року під час прориву з Іловайського оточення; у 2021 році його посмертно нагородили званням Героя України.
- Після розформування найкращі підрозділи — танковий батальйон, ремонтники та протитанкова батарея — повністю перейшли до 14-ї механізованої бригади.
- Багато ветеранів 51-ї пізніше служили в нових частинах або ставали інструкторами, передаючи досвід боїв 2014 року молодим бійцям.
Сьогодні, коли ми говоримо про 51-шу бригаду ЗСУ, ми згадуємо не лише трагічні сторінки, а й силу духу звичайних волинян — механіків, водіїв, гранатометників і командирів, які в найскладніші місяці 2014 року робили все можливе, щоб стримати агресію. Їхній досвід став уроком для всієї армії: про важливість підготовки, забезпечення та єдності команди. Спадщина частини продовжує жити в строю 14-ї бригади та в пам’яті тих, хто пам’ятає, як волинські гвардійці першими прийняли на себе удар нової війни.
Олексій Паламарчук