Причини відкладання питання
У 1990-х роках молода українська держава мала багато нагальних завдань. Питання визнання ролі діаспори здалося не на часі, а демографічна ситуація не викликала тривоги. Комуністи та соціалісти виступали проти включення канадської та американської діаспори через її греко-католицькі й антикомуністичні погляди. Націонал-демократи побоювалися електорального впливу етнічних українців Росії — найчисельнішої, хоч і неформальної діаспори.
Був і геополітичний страх. Визнати українців за кордоном частиною нації означало відкрити симетричне питання щодо етнічних росіян в Україні. Москва вже тоді грала в гру «захисту співвітчизників», тож офіційний Київ уникав будь-яких кроків, які могли бути використані дзеркально. Ці побоювання виявилися виправданими, як показує риторика Путіна. Питання діаспори відклали в «довгу шухляду».
Наслідки та нові виклики
У 1990–2000-х роках тривала трудова міграція, чисельність і наслідки якої досі важко оцінити точно. Вона зняла навантаження з ринку праці та забезпечила приплив валюти, але держава не визнала цих людей частиною нації. Після отримання безвізу нова хвиля мігрантів жила в режимі «три місяці за кордоном — додому», поступово осідаючи за межами України. Країна воювала, опікувалася внутрішніми переселенцями й не будувала системної політики підтримки ідентичності чи культурних інституцій.
Повномасштабна війна змінила структуру діаспори: тепер у ній багато жінок і дітей, які зберігають зв’язок з Україною та думають про повернення. Проте час і глобалізація ослаблюють цей зв’язок. Україна де-факто стала глобальною, екстериторіальною нацією, проте де-юре продовжує формувати політику як «нація на землі». Відповідь на питання, ким для держави є ці люди — тимчасово відсутніми громадянами чи цінним демографічним і політичним резервом, — визначить, чи вдасться зберегти зв’язок з мільйонами українців.
Роксолана Авраменко, старша аналітикиня Інституту фронтиру