У 1990-х роках молода українська держава зосередилася на нагальних завданнях. Питання діаспори здавалося неактуальним, а демографічна ситуація не викликала тривоги.
Причини відкладання
Додаткові фактори включали політичні побоювання. Комуністи та соціалісти виступали проти включення канадської та американської діаспори через її греко-католицькі та антикомуністичні погляди. Націонал-демократи побоювалися впливу етнічних українців з Росії — найбільшої, хоч і неформальної, групи.
Геополітичний страх також відігравав роль. Визнання українців за кордоном частиною нації могло відкрити симетричне питання щодо етнічних росіян в Україні. Москва вже тоді просувала риторику «захисту співвітчизників», і Київ уникав кроків, які могли бути використані дзеркально. Ці побоювання виявилися виправданими.
Трудова міграція 1990–2000-х років зняла навантаження з ринку праці та забезпечила приплив валюти. Однак держава не визнала її як нову хвилю діаспори. Люди просто «поїхали», хоча в багатьох сім’ях з’явилися родичі в Італії, Іспанії, Греції та Португалії.
Сучасні виклики та наслідки
Безвіз відкрив нові можливості для легальної міграції. Багато хто жив у режимі «три місяці за кордоном — додому», але поступово осідав. Україна, зайнята війною та внутрішніми переселенцями, знову «не помічала» цю міграцію статистично. Не було чіткої відповіді: трудові мігранти, частина нації чи третя хвиля діаспори?
Відсутність політики підтримки ідентичності, шкіл та культурних інституцій залишила людей між двома країнами. Повномасштабна війна додала нову хвилю — багато жінок і дітей, які зберігають зв’язок і думають про повернення. Проте час і глобалізація послаблюють зв’язки, як це сталося раніше.
Війна змушує переосмислити, якою нацією ми є. Україна де-факто стала глобальною, екстериторіальною. Де-юре ж політики досі орієнтовані на «націю на землі». Якщо питання знову відкласти, країна ризикує втратити зв’язок з мільйонами українців.
Ключове — визначити статус цих людей: тимчасово відсутні чи цінні громадяни, носії ідентичності, партнери у відбудові та демографічний резерв. Від відповіді залежить, чи вдасться побудувати ефективні політики зв’язку та повернення.
Роксолана Авраменко, старша аналітикиня джерела
