У 2022 році, під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну, 11-річний Сашко Радчук жив з мамою у Маріуполі. Після окупації міста росіяни розлучили його з родиною, провели через фільтрацію і вивезли в Донецьк. Там планували віддати на всиновлення у російську сім’ю.
Докази від правозахисників та активістів підтверджують: дії Росії щодо цивільних чітко сплановані. Справа повернення і порятунку дітей далека від завершення.
«Росіяни говорили, що я мамі не потрібен, що мене віддадуть у прийомну сім’ю в Росії. Уявіть — вони навіть не дали мені попрощатися з мамою», — згадує він у свідченнях про події у фільтраційному таборі.
Вилучення дітей під час фільтрації — одна зі схем Росії. Це доводять свідчення Сашка та інших дітей, які збирає українська гуманітарна програма Bring Kids Back UA.
Сашко пережив тяжке осколкове поранення в окупації, полон росіян. Завдяки сміливості і кмітливості він врятувався. «Я випросив телефон в одного хлопця і швиденько, в туалеті, подзвонив до бабусі — буквально на одну хвилину — і розказав їй, де я знаходжуся», — розповів він.
Його бабуся Людмила подолала тисячі кілометрів через Україну, Польщу, Білорусь і Росію, щоб знайти онука в Донецьку й повернути додому.
Минулого року Сашко побував на засіданні Європейського парламенту поряд з бабусею. Його історію відзначила Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн у щорічному зверненні.
Викрадення цивільних: чіткий план Росії
Євген Захаров, директор ХПГ та голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини, наголошує на занепокоєнні зникненням мами Сашка — Сніжани Козлової. «Протягом трьох років влада Росії не надає жодного офіційного підтвердження її затримання в будь-якому статусі, незважаючи на численні свідчення можливої причетності представників державних структур. Також ніхто з уже обміняних полонених, на жаль, не бачив Сніжану в місцях несвободи. У подібних обставинах ризики для життя і здоров’я затриманих істотно зростають».
Викрадення та насильницькі зникнення українських цивільних стали поширеним явищем. «Найчастіше людей затримують на фільтраційних пунктах або захоплюють на окупованих територіях за підозрою в нелояльності до окупаційної влади. Іноді захоплення людей відбуваються за надходженнями доносів або повідомленнями місцевих жителів. Потім доля викраденої людини може скластися по-різному. Він або вона можуть бути офіційно затримані з пред’явленням звинувачення або утримуватися неофіційно без зв’язку із зовнішнім світом (так званий етап утримання incommunicado)», — пояснив Захаров.
Правозахисники створили ініціативу «Трибунал для Путіна» та проєкт «APUS». Ресурс веде ХПГ, має сім мовних версій і фінансується Європейською комісією. Дослідження воєнних злочинів підтримують ЄС, Швеція, Нідерланди, Данія.
Журналісти правозахисних організацій висвітлюють подання до Міжнародного кримінального суду. «І одне з цих подань було присвячено саме насильницькій передачі дітей з України до Росії, і юристи обґрунтували, що такі дії відповідають ознакам геноциду», — зазначила Ірина Скачко.
Повернення дітей: виклики та реінтеграція
Історія Іллі з Маріуполя ілюструє сплановану політику Росії проти дітей. Хлопчик втратив маму під обстрілом, пережив «перевиховання». «Вчили писати російською мовою. А один раз до мене підійшов мій лікар і сказав, що тепер я буду говорити не „Слава Україні“, а „Слава Україні в составе России“».
Бабуся врятувала Іллю після того, як родич впізнав його на телебаченні. Свідчення збирають організації, як коаліція «Україна. П’ята ранку» та центр ZMINA.
Керівниця аналітичного напряму ZMINA Онисія Синюк пояснює: у діях Росії щодо дітей простежується система для знищення національної ідентичності. «Все те, що Російська Федерація робить в сукупності — не тільки депортація, а всі заходи — від зміни навчальних програм на повністю російські на окупованих територіях, впровадження наративів про виправдання російської агресії, фізичні дії задля зміни національної ідентичності цих дітей — нав’язування їм російського паспорта, і, в тому числі, передачу в російські сім’ї — це абсолютно пряма передача цих дітей з однієї національної групи в іншу».
Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію про становище дітей України з закликом визнати депортацію геноцидом.
Голова правління «Української мережі за права дитини» Дар’я Касьянова описує процес повернення. Діти переміщуються складними маршрутами, як Маріуполь — Донецьк — Ростов. Організації працюють з найскладнішими кейсами, іноді до 9 місяців. Родичі не можуть їздити особисто через ФСБ.
У травні 2024 року Уряд ухвалив Постанову №551 про реінтеграцію. Допомога включає три пакети: короткотривалий (до 3 місяців), середній (3–6 місяців) і довготривалий (до 18 місяців) з психосоціальним супроводом.
Україна повернула 2000 дітей, але тисячі залишаються заручниками. «Росія всіма можливими засобами перешкоджає поверненню. Не надає інформації про тих, кого депортувала… І це теж вказує на те, що це свідома політика — не віддати дітей, залишити їх в цій сфері впливу і зробити їх росіянами — як по паспорту, так і максимально впливати на них ментально», — підсумувала Синюк.
Олексій Паламарчук