Зенітка пройшла довгий шлях від перших експериментальних гармат проти повітряних куль у 1870-х до систем, які сьогодні ефективно доповнюють ракетні комплекси в боротьбі з масовими атаками безпілотників. У реаліях України 2026 року старі радянські зразки набули нового значення завдяки мобільним платформам, локальному виробництву стволів та інтеграції з дронами-коригувальниками. Ці артилерійські системи демонструють, що навіть у епоху гіперзвукових ракет і ройових БпЛА об’ємний вогонь дешевих снарядів залишається критично важливим елементом багатошарової протиповітряної оборони.
Основна ідея зенітки — створити щільну зону ураження на малих і середніх висотах, де ракетні засоби або надто дорогі, або менш ефективні проти повільних цілей. Сучасні конфлікти показали: там, де дрони летять низько й масово, саме зенітні гармати часто стають останнім рубежем, що рятує інфраструктуру та війська. Їхня роль не зникає — вона трансформується.
Основи роботи зенітної гармати — просто про складне
Зенітна гармата відрізняється від звичайної польової насамперед можливістю вести вогонь під великими кутами піднесення — часто до 85–90 градусів. Снаряд повинен не просто долетіти до цілі, а вразити її в повітрі, де все рухається швидко й у трьох вимірах. Для цього використовують спеціальні боєприпаси з дистанційними або радіодетонаторами, які підриваються поблизу цілі, створюючи хмару уламків.
Автоматичні зенітки малого калібру (20–40 мм) працюють за рахунок енергії порохових газів або віддачі. Стволи з’єднані з механізмами подачі стрічки або магазину, що дозволяє вести вогонь чергами по 10–50 пострілів. Наведення може бути ручним за оптичним прицілом, напівавтоматичним або повністю автоматичним — від радіолокаційної станції чи оптико-електронної системи. Сучасні зразки здатні супроводжувати ціль зі швидкістю десятків градусів за секунду.
Для початківців важливо зрозуміти: зенітка не «стріляє в небо навмання». Навіть старі системи використовували прилади управління вогнем, які розраховували упередження, висоту, швидкість вітру та балістику снаряда. Сьогодні до цього додається комп’ютерне наведення та дані від дронів-розвідників. Результат — висока щільність вогню на коротких дистанціях, де один снаряд коштує в рази дешевше за ракету.
Шлях крізь століття: від перших прототипів до Другої світової
Першу зенітну гармату створив німецький промисловець Альфред Крупп ще 1870 року під час облоги Парижа. Вона призначалася для боротьби з повітряними кулями, якими французи підтримували зв’язок із зовнішнім світом. Конструкція була простою: гармата на лафеті з можливістю кругового обертання та високим кутом піднесення. Тоді точність була низькою, а снаряди — без трасерів.
Під час Першої світової війни зенітні гармати з’явилися в арміях Німеччини, Франції, Італії та Росії. Російські 76-мм зразки 1915 року вже мали кращі характеристики, але все ще страждали від ручного наведення та слабких боєприпасів. Друга світова стала справжнім випробуванням і поштовхом для розвитку. Німецькі 88-мм Flak-18/36/37 прославилися не лише як зенітки, а й як потужні протитанкові засоби. Радянські 37-мм 61-К та 85-мм 52-К масово вироблялися й використовувалися на всіх фронтах.
Британці та американці пішли шляхом створення комплексів з радіолокаційним наведенням. Система SCR-584 + комп’ютер M-9 + 90-мм гармати з радіодетонаторами ефективно захищала Лондон від крилатих ракет V-1. Це був прорив: вогонь став керованим у реальному часі, незалежно від видимості.
Післявоєнна ера та домінування ракет
Після 1945 року розвиток пішов двома шляхами. Середній і великий калібр (60–130 мм) поступово втрачав значення через появу зенітних ракетних комплексів — С-75, С-125, «Куб», «Круг». Ракети могли вражати цілі на висотах 20+ км і дальностях у десятки кілометрів. Однак малокаліберні автоматичні зенітки (20–57 мм) залишилися незамінними для безпосереднього прикриття військ на полі бою. Вони дешевші, мають вищу скорострільність і краще працюють проти низьколітаючих цілей — гелікоптерів, штурмовиків, а згодом і дронів.
У 1950–1960-х з’явилися самохідні зенітні установки на гусеничному ходу — радянська ЗСУ-23-4 «Шилка», німецька Gepard. Вони поєднували радар, комп’ютер і швидкострільні гармати. Паралельно розвивалися буксировані системи, які можна було швидко перекидати й розгортати.
Популярні моделі зеніток: порівняння в таблиці
Ось ключові характеристики найпоширеніших зенітних систем, які використовувалися або використовуються в українській армії та країнах-партнерах. Дані дозволяють зрозуміти, чому певні зразки досі залишаються актуальними.
| Модель | Калібр | Скорострільність | Дальність / висота (повітря) | Особливості та застосування |
| ЗУ-23-2 | 23 мм (спарена) | 1600–2000 постр./хв (циклічна) | до 2500 м / 1500–2000 м | Легка, мобільна, дешева в експлуатації. Активно використовується ЗСУ на вантажівках та МТ-ЛБ проти дронів і піхоти. |
| КС-19 | 100 мм | 14–15 постр./хв | до 15 км (висота) / 20+ км (земля) | Важка гармата радянського виробництва. З 2023 року активно застосовується бригадами ТрО на шасі Tatra. Потужна проти наземних цілей і на великих висотах. |
| 61-К (зразка 1939) | 37 мм | до 160–180 постр./хв | до 4000 м / 3000 м | Класика Другої світової. Проста, надійна, досі зустрічається в музеях і на складах. Використовувалася для прикриття аеродромів і важливих об’єктів. |
| Bofors L/70 (у складі Tridon Mk2) | 40 мм | до 300 постр./хв | до 12 км / до 8–10 км (залежно від боєприпасу) | Сучасна шведська система, що надходить в Україну. Висока точність, сучасна електроніка, інтеграція з радарами. Ефективна проти дронів і крилатих ракет. |
Характеристики моделей наведено за даними Української Вікіпедії та відкритих військових джерел. Реальні показники залежать від модифікацій, стану техніки та типу боєприпасів.
Зенітки на службі ЗСУ: друге дихання в умовах сучасної війни
У лютому 2022 року українська армія мала значні запаси радянських зенітних систем. ЗУ-23-2, яку розробили на початку 1960-х на базі авіаційної гармати ВЯ-23 від штурмовика Іл-2, швидко знайшла нове застосування. Її легкість, швидкість розгортання (15–20 секунд) і висока скорострільність зробили її ідеальним інструментом для мобільних вогневих груп.
У 2025 році ЗУ-23-2 отримала «друге народження» в боротьбі з іранськими дронами-камікадзе Shahed-136. На вантажівках і бронетранспортерах МТ-ЛБ ці установки переміщуються між позиціями, уникаючи контрбатарейного вогню. Висока щільність вогню — до 33 снарядів за секунду з двох стволів — дозволяє збивати відносно повільні цілі навіть при неточному наведенні. Бійці відзначають, що установка часто працює і по наземних цілях: піхота, легка техніка, вогневі точки.
Не менш цікава історія з КС-19. Ці 100-мм гармати часів Другої світової та повоєнного періоду зберігалися на складах. Після звільнення Балаклії у 2022 році частину трофейної техніки відновили. З 2023 року КС-19 почали активно використовувати бригади територіальної оборони. Їх встановлюють на шасі важких вантажівок Tatra — виходить імпровізована самохідна установка. Гармата веде вогонь як прямим наведенням, так і з закритих позицій за допомогою дронів-коригувальників та програм типу «Кропива». Дальність і потужність снаряда дозволяють уражати не лише повітряні, а й наземні цілі на значній відстані.
Країни-партнери передали Україні також західні зразки — шведські Bofors L/70 у складі комплексів Tridon Mk2. Ці системи мають сучасну електроніку, кращу точність і інтеграцію з радіолокаційними засобами. Вони доповнюють радянську спадщину там, де потрібна вища якість наведення.
Сильні сторони та слабкості у протистоянні з дронами та авіацією
Головна перевага зеніток — вартість одного пострілу. Снаряд до ЗУ-23-2 коштує в десятки разів дешевше за зенітну ракету. Коли противник застосовує масовані атаки дешевими дронами, економічна доцільність стає вирішальною. Крім того, гармата може вести вогонь довгими чергами, створюючи «сталевий дощ», у якому ймовірність ураження зростає.
Зенітки добре працюють на малих висотах і дальностях, де ракети менш ефективні або їх шкода від надмірна. Вони менш вразливі до засобів радіоелектронної боротьби — якщо є оптичний приціл або ручне наведення. Багато систем можна швидко перекидати й маскувати.
Проте обмеження суттєві. Ефективна зона ураження у більшості зеніток обмежена 2–3 км по дальності та 1,5–2 км по висоті для легких автоматів. Проти сучасних винищувачів або крилатих ракет на великій висоті вони малоефективні. Статичні позиції вразливі до ударів дронів та артилерії. Висока скорострільність призводить до швидкого перегріву стволів і великої витрати боєприпасів. Екіпаж із 3–5 осіб наражається на ризик.
У сучасній системі ППО зенітки займають нижній ярус — «останню милю». Вище працюють радари дальнього виявлення, середні та дальні зенітні ракетні комплекси, винищувачі. Разом вони створюють багатошарову «парасольку», де кожна ланка виконує свою роль.
Цікаві факти про зенітки
- Перша зенітна гармата Круппа 1870 року збила п’ять повітряних куль і пошкодила ще три під час облоги Парижа — це був початок епохи протиповітряної артилерії.
- ЗУ-23-2 створена на базі авіаційної гармати ВЯ-23, яка стояла на штурмовиках Іл-2. Багато вузлів уніфікували, щоб спростити виробництво в умовах війни.
- У деяких підрозділах ЗСУ ЗУ-23-2 частіше використовують проти наземних цілей, ніж проти повітряних — тому її іноді називають «протипіхотною зеніткою».
- Ресурс ствола КС-19 за паспортом — до 2800 пострілів, але реальний може бути меншим через вік техніки; українські підприємства налагодили виробництво нових стволів для ЗУ-23-2.
- Сучасні шведські комплекси Tridon Mk2 з 40-мм гарматами Bofors здатні уражати цілі на відстані до 12 км і вже надходять на озброєння українських підрозділів.
Інтеграція в сучасну систему ППО та перспективи розвитку
У 2026 році українська протиповітряна оборона поєднує радянську спадщину, західну допомогу та власні інновації. Зенітні гармати стали частиною мобільних вогневих груп, які працюють у парі з дронами-розвідниками та засобами радіоелектронної боротьби. Розробляються системи дистанційного керування та оптико-електронного наведення, щоб зменшити втрати особового складу.
Перспективи пов’язані з гібридизацією. Зенітки доповнюють лазерні та ракетні системи: гармата бере на себе дешеві та численні цілі, а високотехнологічні засоби — складніші загрози. Уроки війни в Україні показують, що навіть техніка 60-річної давності за правильного застосування та модернізації здатна ефективно протистояти сучасним викликам. Головне — не кількість стволів, а вміння поєднувати їх у єдину систему, де кожен елемент виконує свою чітку роль у захисті неба.
Олексій Паламарчук