Новина про відставку Юлії Свириденко з посади прем’єр-міністерки стала головною політичною несподіванкою кінця минулого тижня. Президент оголосив про неї 12 липня — ще до того, як вона подала заяву до Верховної Ради.
Що не так із процедурою
Стаття 115 Конституції України передбачає два способи дострокової відставки прем’єр-міністра: подання ним заяви до парламенту або ухвалення резолюції недовіри Кабінету Міністрів. У обох випадках президент не є ініціатором.
Тут усе відбулося інакше: спочатку публічна заява Володимира Зеленського про потребу оновлення, а вже наступного дня — заява Свириденко. Формально вона йде за власним бажанням, фактично лише оформлює рішення, ухвалене на Банковій. Це стирає межу між повноваженнями, на якій ґрунтується парламентсько-президентська модель.
Закон, що зобов’язує міністрів звітувати перед парламентом під час звільнення за власною заявою, досі не підписаний президентом, хоча строк уже минув. Уряд, пов’язаний із корупційними скандалами в енергетиці, працював далі, а кадрову ротацію без публічних причин провели за лічені дні.
Наслідки в умовах воєнного стану
У мирний час виборці оцінили б такі зміни на виборах. Воєнний стан унеможливлює цей механізм. Кадрова ротація виконує імітаційну функцію — створює видимість відповіді на запит на зміни без реальної втрати контролю. Нового прем’єр-міністра погоджує та сама команда, а рішення ухвалюється не виборцями і не повною мірою парламентом.
Кожна така заміна без прозорих підстав стає кроком до нормалізації практики, за якої зміна влади відбувається через політичне призначення, а не конституційну процедуру.